Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

З 1939 року такі побиття були формально заборонені, однак ця зміна в політиці не обов’язково означала гуманізацію процесу слідства. Протягом 1920-х, 30-х і 40-х років багато сотень тисяч в’язнів піддавалися тортурам — не побиттям і застосуванню проти них фізичної сили, а психологічним тортурам того типу, який має на увазі Абакумов у листі до Сталіна. Наприклад, тих, хто не піддавався і відмовлявся зізнаватися, могли повільно позбавляти необхідних благ — спочатку прогулянок, потім посилок з книжками, потім їжі. Їх могли поміщати в особливі штрафні камери, де було дуже спекотно або дуже холодно, як це було з авторкою спогадів Хавою Волович, котрій її слідчий ще й не давав спати: «Ніколи не забуду першої зустрічі з тюремним холодом. Не можу цього описати; я на це не здатна. З одного боку був холод, з іншого сон. Я підстрибувала і бігала по камері, на ногах засинаючи, потім знову падала на ліжко, а там холод скоро піднімав мене на ноги»[494].

Іншим влаштовували очні ставки зі «свідками», як це було з Євгенією Гінзбург. Її подруга дитинства на ім’я Наля «повторювала як папуга» звинувачення проти неї в участі у троцькістському підпіллі[495]. Ще іншим погрожували заподіяти шкоду членам їхніх родин або поміщали, після тривалої ізоляції, у камери з інформаторами, яким вони з радістю відкривали серце. Жінок гвалтували або погрожували згвалтуванням. Одна полячка згадує у своїх спогадах:

«Несподівано, без жодної видимої причини, мій слідчий став зі мною дуже настійливо фліртувати. Він встав з-за свого столу, підійшов до мене і сів поряд на диван. Я встала і відійшла випити води. Він пішов за мною і став позаду. Я ухилилася від нього і знову сіла на диван. Він знову сів поряд. І ще раз я встала і пішла випити води. Такі маневри тривали години дві. Я почувалася приниженою і безпорадною…»[496]

Існували і м’якші від побиття форми тортур, що регулярно використовувалися з 1920-х років. Чернавіну спочатку влаштували «перевірку стоянням» — в’язневі наказували непорушно стояти — втім, для нього це невдовзі закінчилося. Декому з його співкамерників довелося страждати більше:

«Один, гравер П., що мав п’ятдесят років і огрядну статуру, стояв шість з половиною днів. Йому не давали ні їсти, ні пити і не дозволяли спати; до туалету можна було йти один раз на день. Але він не "зізнався". Після цього випробування він не міг іти сам — охоронець мав тягти його по сходах… Інший, майстер Б., приблизно 35 років, одна нога якого була ампутована вище коліна і замінена протезом, стояв чотири дні й не "зізнався"»[497].

Однак найчастіше в’язнів просто позбавляли сну: ця, на перший погляд, проста форма катування — що, як видається, не потребувала отримання тюремниками спеціального дозволу — називалася серед в’язнів «конвеєром» і могла тривати багато днів і навіть тижнів. Метод був простий: в’язнів допитували цілу ніч, а після цього не давали спати протягом дня. Одна з найкращих розповідей про конвеєр і його наслідки для людини — це розповідь американського в’язня ГУЛАГу Александра Долгуна. У перший місяць свого перебування в Лефортово його фактично зовсім позбавили сну: спати давали по годині на день або менше: «Тепер мені здається, що не було й години, а в деякі ночі не більше, мабуть, кількох хвилин». Внаслідок цього розум почав його зраджувати:

«Були періоди, коли я раптом розумів, що не можу згадати, що відбувалося протягом кількох останніх хвилин. Провали у пам’яті. Повністю стерті місця…

Потім, звісно, я почав пробувати спати, сидячи прямо, щоб перевірити, чи може моє тіло навчитися триматися у вертикальному положенні. Я думав, що якщо це вдасться, то я міг би викроювати по кілька хвилин, тому що охоронець, який дивитиметься у вічко, не подумає, що я сплю, якщо я прямо сидітиму.

Так воно і велося — я спав одного разу десять хвилин, іншого півгодини, часом трохи довше, коли Сидоров ішов до шостої ранку, а охоронці давали мені спокій до підйому. Але цього було надто мало. Я відчував, начебто кожного дня дедалі більше кудись сповзаю, слабшаю, розторсуюся. Я боявся збожеволіти, мабуть, більше — ні, справді більше, — ніж померти…»

Долгун не зізнавався багато місяців — це давало йому привід для гордості перед рештою в’язнів. Але коли через багато місяців його викликали до Москви з Джезказганського табору і все почалося знову, він таки підписав зізнання, думаючи: «Дідько з ним. Так чи так, буде по-їхньому. Чому я не зробив цього ще давно і терпів увесь цей біль?»[498]

А справді, чому? Це питання ставили собі багато людей, і відповіді були різні. Одні — їх, здається, особливо багато серед авторів спогадів — або робили це принципово, або через хибне переконання, що таким чином можна уникнути вироку. «Я краще загину, ніж зведу на себе наклеп», — казав слідчому генерал Горбатов, незважаючи на тортури (він не уточнює, які саме). Багато також вважали — як це відзначають Солженіцин, Горбатов та інші, — що сміховинно довгі й докладні зізнання приведуть до створення такої атмосфери абсурдності, що це не зможе не помітити навіть НКВД. Горбатов зі страхом пише про своїх тюремних товаришів:

«Справили вони на мене враження культурних і серйозних людей. Проте мене охопив жах, коли дізнався, що всі вони вже підписали на допитах у слідчих несосвітенні нісенітниці, зізнаючись у злочинах, яких не було, за себе і за інших… Деякі дотримувалися дивної "теорії": чим більше посадять, тим краще, тому що швидше зрозуміють, що все це найшкідливіша для партії дурниця»[499].

Втім, не всі погоджуються, що таких людей слід засуджувати. Лев Разгон у своїх спогадах відповідає Горбатову, якого він називає «зарозумілим і аморальним»:

«Мені здається, що підло звинувачувати в цьому не катів, а жертви. Горбатову просто поталанило: у нього був ледачий слідчий або ж такий, що не отримав категоричної вказівки “дотиснути” підслідного. Запитання про те, чи можна катуваннями змусити підписати на себе брехливе свідчення, достатньо зараз досліджене лікарями, психологами і психіатрами. У нашому столітті матеріалу для таких досліджень було набагато більше, ніж у Середні віки. Можна змусити!»[500]

Згадуючи минуле, мемуаристи також висловлюють і змішані думки з приводу того, що насправді мало значення. Сусанна Печуро, яку понад рік допитували на початку 1950-х (вона була членом невеликої молодіжної групи, що мала донкіхотську мету чинити опір Сталіну), пише, оглядаючись назад,