Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

— Варто вам поглянути на термометр, — сказав Бавс, — або на пляму дзеркального скла, щоб згадати це ім’я: Грас Паран. Йому належить третина портових ділянок і сорок будинків. Окрім капіталу, закладеного по залізницях, шести фабрик, земель і плантацій, вільний обіговий капітал Парана становить близько ста двадцяти мільйонів!

Грас Паран розлучився з дружиною, від якої у нього не було дітей, і взяв у прийми небожа, сина молодшої сестри, Ґеорга Герда. За кілька років Паран знову одружився з молодою дівчиною. Різниця у віці була така: Паранові — п’ятдесят років, його дружині — вісімнадцять і Гердові — двадцять чотири. Проти волі Парана Герд став скульптором. Він провів в Італії п’ять років, навчався по майстернях Фарнезе, Авіса, Гардуччі і, повернувшись, побачив гарненьку молоду мачуху, з якою зав’язалася у нього дружба, а дружба перейшла в кохання. Обидва мали рішучу вдачу. Спочатку поїхала в Європу вона, потім — він, і більше не повернулися.

Коли в Гель-Г’ю постало питання щодо пам’ятника заснування міста, Герд взяв участь в конкурсі, і зроблена і надіслана ним модель надзвичайно сподобалася. Вона була гарна і привертала увагу написом «Та, що біжить по хвилях», що нагадував про легенду, море, кораблі; і в самому цьому дивному напису був рух. Модель Герда (ще не знали, що це Герд) воскресила пустельні береги і мужні фігури перших поселенців. Надіслали замовлення, відкрилось ім’я Герда, статую перевезли з Флоренції в Гель-Г’ю. Паран відчайдушно опирався, дізнавшись, що пам’ять його ганьби увічнив його ж таки годованець, пустив у хід гроші, друк і шантаж, але йому не вдалося добитися, щоб цей пам’ятник замінили іншим. У Парана знайшлися могутні вороги, які підтримали рішення міста. У справу втрутилися пристрасті і самолюбство. Пам’ятник таки з’явився. Обличчя Тієї, що біжить, нічим не нагадувало дружину Парана, але своєрідне спотворення почуттів, пов’язаних невідступною думкою про її зраду, спричинилося до маніакального навіювання: Паран і далі був переконаний, що Герд в цій статуї зобразив Хімену Паран.

Певний час здавалося, що вся історія зупинилася біля точки. Однак Грас Паран, вичекавши, почав жорстоку боротьбу, поставивши собі за мету за всяку ціну прибрати пам’ятник, і досяг того, що серед величезного числа родичів, залежних від нього людей і людей підкуплених було піднято питання про аморальність пам’ятника: це дозволило Паранові прихилити на свій бік людей, несвідомість яких ниє від старих уколів, від дрібних і великих образ, від злості, котра шукає лише приводу, — людей з темними, сирими ходами душі, внутрішнє життя яких приховане і виявляється іноді у вигляді незрозумілого вчинку, в основі якого, однак, лежить світогляд, який мститься іншому світогляду — без ясної думки про те, що він робить. Прийоми та обставини цієї боротьби привели до спроб розбити вночі статую, але підкуплених задля цього людей схопила група випадкових перехожих, запідозривши, що в їхній поведінці щось негаразд. Нарешті, рішення міста святкувати своє сторіччя з карнавалом, якому також опиралися Паран і його партія, довело цю людину до відкритого сказу. Були погрози; їх чули і передавали по місту. Напередодні карнавалу, тобто позавчора, в статую вистрелили розривною кулею, але вона відбила тільки верхній кут підніжжя пам’ятника. Злочинець утік, і з цієї години кілька рішучих людей встановили охорону, сівши за той самий стіл, де сидів з ними і я. Тим часом ворожа сторона, не приховуючи вже своїх намірів, відкрито присягнулася розбити статую і перетворити загальні веселощі на перемогу похмурого задуму.

Такою була наша розмова, слухати яку доводилося з то більшим напруженням, що його раз у раз порушували зазначені вище речові й нематеріальні пориви.

Карнавали, як я дізнався тоді ж, відбувалися в Гель-Г’ю і раніше завдяки французам та італійцям, яких серед колоністів було чимало. Але цей карнавал перевершив усі інші. Він був популярний. Він мав красивий привід. Взаємна отрута двох газет і розвиток боротьби за пам’ятник, що стала наче моральною боротьбою, надали йому відтінку спортивного; несподівано все набуло широкого розмаху. Місто витратило на прикраси і на свято частину господарських сум, і це підклало дров до багаття, оскільки Паранові поплічники миттю звели наклеп на ворогів, ті ж при взаємному наступальному громі подіставали з-під сукна старі, неправильно вирішені на користь Парана справи. Вантажовідправники, яким була потрібна портова земля під склади, зненавиділи захисників пам’ятника, бо ж Паран оголосив своє рішення: не давати ділянки, поки на майдані стоїть, простягнувши руки, «Та, що біжить по хвилях».

Як я бачив із сутички з автомобілем, ця статуя, що має для мене тепер цілком особливе значення, справді була в небезпеці. Відповідаючи на питання Бавса, чи згоден я пристати до його друзів, тобто приєднатися до охорони, я, не задумуючись, сказав: «Авжеж». Мене зацікавило також ставлення до своєї ролі Бавса і всіх інших. Як з’ясувалося, це були домовласники, митні чини, торговці, один офіцер; я не чекав ні гімнів мистецтву, ані солодких або захоплених зауважень щодо глибини вражень, які ретельно охоронялись. Але мене здивували слова Бавса, який сказав з цього приводу: «Нам усім доводилося думати про мармурову Фрезі Ґрант так часто, що вона, здається, стала нашою знайомою. Але й те сказати, це — досконалість скульптури. Містові бракувало крапки, а тепер крапку поставлено. Багато хто тримається такої думки, запевняю вас».

Оскільки стало ясно, що готелі переповнені, я охоче прийняв запрошення одного крикуна без маски, одягненого як жокей, гладкого, нервового, з надутим червоним обличчям. Його очі обертались в орбітах з дивовижною швидкістю, бачачи і помічаючи все. Він наспівував, бурчав, тарабанив пальцями, шумно вовтузився на стільці, іноді вривався в розмову, не даючи нікому говорити, але так само раптово замовкав, починаючи із роззявленим ротом розглядати лоби і брови балакунів. Назвавши своє ім’я — Аріногел Кук — і повідомивши, що живе за містом, а тепер завчасно отримав номер у готелі, Кук запросив мене розділити його приміщення.

— Від усієї душі, — сказав він. — Я бачу джентльмена і радий допомогти. Ви мені не завадите. Я вас утискатиму. Попереджаю наперед. Безсоромно повідомляю вам, що я — пліткар; плітка — моя хвороба, я люблю брехати й, кажуть, доскочив у цьому ділі певної досконалості. Як бачите, кругом — багатющий матеріал. Я цікавий і можу вас замучити питаннями. Надто ж я нападаю на мовчазних людей, як ви. Але я не ображуся, якщо ви пригадаєте мені це зізнання з деяким натяком, щойно я вам обридну.

Я записав адресу готелю і ледь позбувся Кука, який бажав негайно показати мені, як я з ним житиму. Ще якийсь час