Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Пурпурові вітрила 📚 - Українською

Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пурпурові вітрила" автора Олександр Грін. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 53 54 55 ... 80
Перейти на сторінку:
речовини.

— Варто вам поглянути на термометр, — сказав Бавс, — або на пляму дзеркального скла, щоб згадати це ім’я: Грас Паран. Йому належить третина портових ділянок і сорок будинків. Окрім капіталу, закладеного по залізницях, шести фабрик, земель і плантацій, вільний обіговий капітал Парана становить близько ста двадцяти мільйонів!

Грас Паран розлучився з дружиною, від якої у нього не було дітей, і взяв у прийми небожа, сина молодшої сестри, Ґеорга Герда. За кілька років Паран знову одружився з молодою дівчиною. Різниця у віці була така: Паранові — п’ятдесят років, його дружині — вісімнадцять і Гердові — двадцять чотири. Проти волі Парана Герд став скульптором. Він провів в Італії п’ять років, навчався по майстернях Фарнезе, Авіса, Гардуччі і, повернувшись, побачив гарненьку молоду мачуху, з якою зав’язалася у нього дружба, а дружба перейшла в кохання. Обидва мали рішучу вдачу. Спочатку поїхала в Європу вона, потім — він, і більше не повернулися.

Коли в Гель-Г’ю постало питання щодо пам’ятника заснування міста, Герд взяв участь в конкурсі, і зроблена і надіслана ним модель надзвичайно сподобалася. Вона була гарна і привертала увагу написом «Та, що біжить по хвилях», що нагадував про легенду, море, кораблі; і в самому цьому дивному напису був рух. Модель Герда (ще не знали, що це Герд) воскресила пустельні береги і мужні фігури перших поселенців. Надіслали замовлення, відкрилось ім’я Герда, статую перевезли з Флоренції в Гель-Г’ю. Паран відчайдушно опирався, дізнавшись, що пам’ять його ганьби увічнив його ж таки годованець, пустив у хід гроші, друк і шантаж, але йому не вдалося добитися, щоб цей пам’ятник замінили іншим. У Парана знайшлися могутні вороги, які підтримали рішення міста. У справу втрутилися пристрасті і самолюбство. Пам’ятник таки з’явився. Обличчя Тієї, що біжить, нічим не нагадувало дружину Парана, але своєрідне спотворення почуттів, пов’язаних невідступною думкою про її зраду, спричинилося до маніакального навіювання: Паран і далі був переконаний, що Герд в цій статуї зобразив Хімену Паран.

Певний час здавалося, що вся історія зупинилася біля точки. Однак Грас Паран, вичекавши, почав жорстоку боротьбу, поставивши собі за мету за всяку ціну прибрати пам’ятник, і досяг того, що серед величезного числа родичів, залежних від нього людей і людей підкуплених було піднято питання про аморальність пам’ятника: це дозволило Паранові прихилити на свій бік людей, несвідомість яких ниє від старих уколів, від дрібних і великих образ, від злості, котра шукає лише приводу, — людей з темними, сирими ходами душі, внутрішнє життя яких приховане і виявляється іноді у вигляді незрозумілого вчинку, в основі якого, однак, лежить світогляд, який мститься іншому світогляду — без ясної думки про те, що він робить. Прийоми та обставини цієї боротьби привели до спроб розбити вночі статую, але підкуплених задля цього людей схопила група випадкових перехожих, запідозривши, що в їхній поведінці щось негаразд. Нарешті, рішення міста святкувати своє сторіччя з карнавалом, якому також опиралися Паран і його партія, довело цю людину до відкритого сказу. Були погрози; їх чули і передавали по місту. Напередодні карнавалу, тобто позавчора, в статую вистрелили розривною кулею, але вона відбила тільки верхній кут підніжжя пам’ятника. Злочинець утік, і з цієї години кілька рішучих людей встановили охорону, сівши за той самий стіл, де сидів з ними і я. Тим часом ворожа сторона, не приховуючи вже своїх намірів, відкрито присягнулася розбити статую і перетворити загальні веселощі на перемогу похмурого задуму.

Такою була наша розмова, слухати яку доводилося з то більшим напруженням, що його раз у раз порушували зазначені вище речові й нематеріальні пориви.

Карнавали, як я дізнався тоді ж, відбувалися в Гель-Г’ю і раніше завдяки французам та італійцям, яких серед колоністів було чимало. Але цей карнавал перевершив усі інші. Він був популярний. Він мав красивий привід. Взаємна отрута двох газет і розвиток боротьби за пам’ятник, що стала наче моральною боротьбою, надали йому відтінку спортивного; несподівано все набуло широкого розмаху. Місто витратило на прикраси і на свято частину господарських сум, і це підклало дров до багаття, оскільки Паранові поплічники миттю звели наклеп на ворогів, ті ж при взаємному наступальному громі подіставали з-під сукна старі, неправильно вирішені на користь Парана справи. Вантажовідправники, яким була потрібна портова земля під склади, зненавиділи захисників пам’ятника, бо ж Паран оголосив своє рішення: не давати ділянки, поки на майдані стоїть, простягнувши руки, «Та, що біжить по хвилях».

Як я бачив із сутички з автомобілем, ця статуя, що має для мене тепер цілком особливе значення, справді була в небезпеці. Відповідаючи на питання Бавса, чи згоден я пристати до його друзів, тобто приєднатися до охорони, я, не задумуючись, сказав: «Авжеж». Мене зацікавило також ставлення до своєї ролі Бавса і всіх інших. Як з’ясувалося, це були домовласники, митні чини, торговці, один офіцер; я не чекав ні гімнів мистецтву, ані солодких або захоплених зауважень щодо глибини вражень, які ретельно охоронялись. Але мене здивували слова Бавса, який сказав з цього приводу: «Нам усім доводилося думати про мармурову Фрезі Ґрант так часто, що вона, здається, стала нашою знайомою. Але й те сказати, це — досконалість скульптури. Містові бракувало крапки, а тепер крапку поставлено. Багато хто тримається такої думки, запевняю вас».

Оскільки стало ясно, що готелі переповнені, я охоче прийняв запрошення одного крикуна без маски, одягненого як жокей, гладкого, нервового, з надутим червоним обличчям. Його очі обертались в орбітах з дивовижною швидкістю, бачачи і помічаючи все. Він наспівував, бурчав, тарабанив пальцями, шумно вовтузився на стільці, іноді вривався в розмову, не даючи нікому говорити, але так само раптово замовкав, починаючи із роззявленим ротом розглядати лоби і брови балакунів. Назвавши своє ім’я — Аріногел Кук — і повідомивши, що живе за містом, а тепер завчасно отримав номер у готелі, Кук запросив мене розділити його приміщення.

— Від усієї душі, — сказав він. — Я бачу джентльмена і радий допомогти. Ви мені не завадите. Я вас утискатиму. Попереджаю наперед. Безсоромно повідомляю вам, що я — пліткар; плітка — моя хвороба, я люблю брехати й, кажуть, доскочив у цьому ділі певної досконалості. Як бачите, кругом — багатющий матеріал. Я цікавий і можу вас замучити питаннями. Надто ж я нападаю на мовчазних людей, як ви. Але я не ображуся, якщо ви пригадаєте мені це зізнання з деяким натяком, щойно я вам обридну.

Я записав адресу готелю і ледь позбувся Кука, який бажав негайно показати мені, як я з ним житиму. Ще якийсь час

1 ... 53 54 55 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пурпурові вітрила», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пурпурові вітрила"