Читати книгу - "Перстень Борджіа"

Бо цей суворий вояка, дивлячись на Петра байдужливим поглядом, великим і вказівним пальцями правої руки затискав носа.

— Маю честь перебувати в цій залі вже довго, — відповів Петр на другу половину султанового питання. — А прийшов я для того, щоб повернути вашій величності, завжди звитяжному, рівного якому немає серед володарів цього світу, ваш халат.

— Бак, — скрикнули чауші.

— Га мім! — пролунав голос недоумкуватого Мустафи, про відхід якого від ісламської віри, крім Петра, ніхто на світі досі не знав. — Писання дарує Аллах, могутній і мудрий.

Петр поклав халат султанові до ніг, на край подушки, на якій той сидів по–турецьки.

— Бак, — мовив султан. — 3 тих часів, як Аллах, володар наших вчинків, зволив заснувати і створити цю імперію й наділити її незмірною могутністю, ніколи ще не траплялося, щоб якийсь людський хробак відмовився прийняти подарунок, яким ощасливив його володар цієї імперії. Ти образив мою величність, і спосіб смерті, якою тебе покарають за цей злочин, досі ще не винайдений. Тому замість покликати своїх яничарів і наказати відразу стратити тебе, я хочу вислухати твоє виправдання. Слухаю.

— Той, Для Якого Немає Титулу, Відповідного Його Гідності, Завжди Звитяжний, — почав Петр, — знову оточив мене своїм піклуванням, як оточив він мене своїм піклуванням уже вчора, подарувавши свій халат. Ви не сказали мені дослівно: «Дарую тобі свій халат», а лише мовчки скинули його зі своїх рамен і одягнули на мене, що зробили б і тоді, коли бажали б лише позичити його мені; але мене сповнило відчуття, що йдеться не про позику, а про дарунок, і я був щасливий. Та, на жаль, уже того ж вечора, як стемніло, до будинку мого тестя Гамді–ефенді, в якого я живу, прийшла чота яничарів — може, тих яничарів, які б тепер, аби мій злочин був хоча б трохи менший, за наказом вашої величності вбили мене на місці, і капітан цих яничарів став вимагати, щоб я віддав йому халат вашої величності, бо ваша величність бажає його повернути назад.

— Це неправда, цей пес бреше, — сказав Чорногорець.

— Моє серце, признаюся, тієї миті упало, — незворушно вів далі Петр, — і світ для мене втратив блиск, усмішку й сяйво, бо з цього я зрозумів, що Пан панів, падишах, знову відвернув від мене своє світле обличчя, прикрашене бородою Завойовників, і мені стало гірко до сліз. Я відповів капітанові, що не віддам йому халата вашої величності, бо йдеться про річ надто дорогоцінну, щоб я довірив її рукам не знайомих мені воїнів, і що я принесу її його величності сам особисто, що я і зробив, і прошу Пана, справедливість якого незмірна, бо вона не має меж, щоб зважив, чи я насправді вчинив злочин.

— Повторюю, що цей пес бреше і що цю баєчку про відвідини моїх яничарів він вигадав, — зауважив Чорногорець і досі затискаючи пальцями носа.

— Дозволю собі додати до своєї розповіді маленьку, але не позбавлену цікавості дрібничку, — мовив Петр. — Яничари, які мене відвідали, трималися за носи точнісінько так, як зараз ця вашмосць у фесці, що покрикує на мене, буцімто я брешу.

У залі приглушено засміялись. Чорногорець почервонів і вдарив по коліну кулаком правої руки, якою досі тримався за ніс.

— Забороняю тобі називати мене вашмосцю у фесці. А мої вояки мали поважну причину, щоб триматись за ніс. Ти для них смердів, каналізаційний пацюче.

— Із цієї причини й ви, пане, ухопилися за носа, побачивши мене?

— Звичайно, — відповів Чорногорець.

— Вашмосць у фесці, — сказав Петр, — очевидно, має тонший нюх, ніж усі присутні тут високопоставлені особи, з його величністю включно, і це ж можна сказати також про вояків, яких вона послала до мене відібрати султанів халат.

— Нікого я до тебе не посилав, — мовив генералісимус.

— Чому ж вашмосць каже, що його солдати мали поважну причину, щоб триматися за ніс? — насідав Петр, задоволено відзначивши, що султан стежить за цією сутичкою — за його власними словами — з таким самим натхненням і запалом, як і вчора, і що він явно й безперечно стоїть на боці Петра. Він крутився, виблискував очима й швидко дихав, вочевидь у захопленні від того, що вперше за все його життя з’явилася людина, що зважилась повстати проти незмірної сили Чорногорця, обмеженої лише необхідністю підтримувати думку, що справжнім володарем Османської імперії є не він, а султан. Це обмеження, безумовно, немиле серцю Чорногорця, діяло, звичайно, передусім тут, у Залі Найвищого Обговорення, у присутності всіх сановників і членів сералю; і Петр подумав, що якщо в нього й залишився хоча б один–єдиний, бодай найнепо–мітніший промінчик надії уціліти в цій ситуації, то цей промінчик виходить саме звідси, з обставини, що Чорногорець у ці хвилини мусить приборкувати свої пристрасті і вдавати, що султанове слово значить більше, ніж його, Чорногорцева, воля.

— Пан панів, — сказав Чорногорець, — звичайно, невдоволений нахабством, яке дозволяє собі в нашій Залі цей найнижчий з усіх рабів, і не допустить, щоб когось із членів Священного дивану образив його нестримний язик.

— Цього моя величність, звичайно, не бажає, — мовив султан королівським тоном, випроставшись, бо зауважив, що заґратовані віконця під стелею протягом останніх хвилин набрали іншої барви, що пояснювалося однією–єдиною з можливих причин, а саме тією, що за ними зібралося не кілька, а багато жіночих облич. Потаємні кімнатки під стелею, з яких, як ми знаємо, султанові жінки й наложниці могли слідкувати за засіданнями Найвищих зборів, іншим часом порожні, тепер заповнилися. — Цього моя величність, звичайно, не бажає і нічого такого не допустить. Я не помітив, щоб тут дійшло до якихось образ.