Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Маринчина лялька 📚 - Українською

Читати книгу - "Маринчина лялька"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Маринчина лялька" автора Зінаїда Валентинівна Луценко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 53 54 55 ... 79
Перейти на сторінку:

Яке ж мені горе!

Українська народна пісня

Пройшло трохи часу після війни, люди стали спокійніші. І робота скрізь закипіла – садили садки, привозили нові машини, ставили будинки, стелили дороги…

Завод цукровий працював на всю силу, і треба було кудись дівати відходи – жом. От у сусідньому селі й побудували новий відгодівельний комплекс. На горі над річкою поставили довжелезні цегляні будинки, а в них, по обидва боки, – ряди телят, що мали той жом з’їдати.

А до тих телят треба було рук та й рук! То геть і з ближніх сіл ходили й їздили сюди робочі.

Робив на відгодівельному комплексі й Гордій із села А., щоранку їздив він більше десяти кілометрів волами з возом – із дому й на роботу.

Гордій уже був раз жонатий. Але жінка його швидко вигнала, бо він дуже любив пити горілку. Та й якийсь такий собі геть непутящий був і непоказний із себе чоловік цей Гордій. Але десь побачив він мою Марусю, і вона йому, либонь, таки сподобалася.

Якогось дня прийшов Гордій до нашого двору, щоб свататись.

– Чув, у вас, тьотю Маринко, є повна хата дівок на виданні! – став та й кричить ще від воріт.

– Є, а що ти хотів? – вийшла напроти, питаю.

– Та думаю, чи не піде Маруся за мене заміж?

А та саме переходила двором, йшла від корови, із дійницею в руках.

– Що?! – Маруся моя аж кинулася на ті слова. – Я тебе перший раз бачу! Хто ти такий?!

А Гордій вже й суне по подвір’ю…

– То ти до нас свататись прийшов? – я на Марусю й не зважаю. – Чи, може, так, на розглядини?

– А що мені тут довго розглядатись? Я вже не парубок, то прийшов і прямо кажу, що мені треба. То віддасте за мене Марусю, тітко?

– Якщо так, то де ж твій хліб?

– Нащо мені хліб? Я церемонитись не люблю!

– Зачекай, сину… – я повернулася до хати, відкрила двері, та й рукою показую на сіни, – ти зайди…


От уже й зайшли.

– А тепер сядь, розкажи нам – хто ти й звідки, як звешся, де живуть твої батьки.

– Ну то й сяду! Але нехай сюди зайде ще й дівка!


– Звуть мене Гордій… – Гордій говорить, а Маруся, дивлюсь, мов меч сидить сердита. Видко, дуже не до вподоби їй жених. Бо Маруся моя, байдуже, що безприданниця, але красуня й чепуруха! Вона була чорнява, швидка. Відколи стала дівкою, у хаті тримала такий порядок, якого ніколи тут і не було. І сама завжди чисто вмита, коса аж вилискує – товста і гладко вкладена. Яку б роботу Маруся не робила, а завжди вдягнена була, немов у празникове.

Дитина моя у селі вже рахувалася тоді за швачку. Хоч і працювала Маруся у колгоспі, а вечорами шила на всю сім’ю, ще й від сільських жінок брала роботу, і скрізь встигала. Одне, що була гостра на язик і дуже нетерпима.

От по розмові Гордій пішов із хати, а Маруся не нагріє собі місця, ходить туди-сюди і сердито дише, аж наче жар летить від неї.

– Ти бач, що надумав?! Та хто він такий?! Розвідник, гноєвоз смердючий! Щоб я його більше в нашій хаті не бачила!

– Сахнись, Марусю… – кажу тихо. – Не нам вибирати. Чи ти хочеш в дівках до самої смерті сидіти?

– Не засиджусь!

– А багато у тебе досі сватачів було? – нагадую.

– Цей перший…

– А тобі скільки років, га? Ти ж бачиш, що ми бідні. А ви всі без батька, сироти. Може, до нашого двору більше вже ніхто й не прийде, цей Гордій – перший і останній. Може, правду Мойра тоді прокляла вас усіх?

– Бо ви, мамо, скрізь тільки й бачите образи, усіх підозрюєте в злодійстві, і не змовчите ж ніколи, от тепер і маєте! – аж до серця мені дістала.

– Піди, Миросю, – кажу, – і гукни до нас на раду тітку Олександру. Може, ця дурна хоч її послухає?


Олександра зайшла до хати…

– У нас щойно був сватач, – розказую зовиці. – Приходив до Марусі, аж із А.! Ось, хочу з тобою порадитись, що мені тепер далі робити.

– А Маруся не

1 ... 53 54 55 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маринчина лялька», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маринчина лялька"