Читати книгу - "Маринчина лялька"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Яке ж мені горе!
Українська народна пісняПройшло трохи часу після війни, люди стали спокійніші. І робота скрізь закипіла – садили садки, привозили нові машини, ставили будинки, стелили дороги…
Завод цукровий працював на всю силу, і треба було кудись дівати відходи – жом. От у сусідньому селі й побудували новий відгодівельний комплекс. На горі над річкою поставили довжелезні цегляні будинки, а в них, по обидва боки, – ряди телят, що мали той жом з’їдати.
А до тих телят треба було рук та й рук! То геть і з ближніх сіл ходили й їздили сюди робочі.
Робив на відгодівельному комплексі й Гордій із села А., щоранку їздив він більше десяти кілометрів волами з возом – із дому й на роботу.
Гордій уже був раз жонатий. Але жінка його швидко вигнала, бо він дуже любив пити горілку. Та й якийсь такий собі геть непутящий був і непоказний із себе чоловік цей Гордій. Але десь побачив він мою Марусю, і вона йому, либонь, таки сподобалася.
Якогось дня прийшов Гордій до нашого двору, щоб свататись.
– Чув, у вас, тьотю Маринко, є повна хата дівок на виданні! – став та й кричить ще від воріт.
– Є, а що ти хотів? – вийшла напроти, питаю.
– Та думаю, чи не піде Маруся за мене заміж?
А та саме переходила двором, йшла від корови, із дійницею в руках.
– Що?! – Маруся моя аж кинулася на ті слова. – Я тебе перший раз бачу! Хто ти такий?!
А Гордій вже й суне по подвір’ю…
– То ти до нас свататись прийшов? – я на Марусю й не зважаю. – Чи, може, так, на розглядини?
– А що мені тут довго розглядатись? Я вже не парубок, то прийшов і прямо кажу, що мені треба. То віддасте за мене Марусю, тітко?
– Якщо так, то де ж твій хліб?
– Нащо мені хліб? Я церемонитись не люблю!
– Зачекай, сину… – я повернулася до хати, відкрила двері, та й рукою показую на сіни, – ти зайди…
От уже й зайшли.
– А тепер сядь, розкажи нам – хто ти й звідки, як звешся, де живуть твої батьки.
– Ну то й сяду! Але нехай сюди зайде ще й дівка!
– Звуть мене Гордій… – Гордій говорить, а Маруся, дивлюсь, мов меч сидить сердита. Видко, дуже не до вподоби їй жених. Бо Маруся моя, байдуже, що безприданниця, але красуня й чепуруха! Вона була чорнява, швидка. Відколи стала дівкою, у хаті тримала такий порядок, якого ніколи тут і не було. І сама завжди чисто вмита, коса аж вилискує – товста і гладко вкладена. Яку б роботу Маруся не робила, а завжди вдягнена була, немов у празникове.
Дитина моя у селі вже рахувалася тоді за швачку. Хоч і працювала Маруся у колгоспі, а вечорами шила на всю сім’ю, ще й від сільських жінок брала роботу, і скрізь встигала. Одне, що була гостра на язик і дуже нетерпима.
От по розмові Гордій пішов із хати, а Маруся не нагріє собі місця, ходить туди-сюди і сердито дише, аж наче жар летить від неї.
– Ти бач, що надумав?! Та хто він такий?! Розвідник, гноєвоз смердючий! Щоб я його більше в нашій хаті не бачила!
– Сахнись, Марусю… – кажу тихо. – Не нам вибирати. Чи ти хочеш в дівках до самої смерті сидіти?
– Не засиджусь!
– А багато у тебе досі сватачів було? – нагадую.
– Цей перший…
– А тобі скільки років, га? Ти ж бачиш, що ми бідні. А ви всі без батька, сироти. Може, до нашого двору більше вже ніхто й не прийде, цей Гордій – перший і останній. Може, правду Мойра тоді прокляла вас усіх?
– Бо ви, мамо, скрізь тільки й бачите образи, усіх підозрюєте в злодійстві, і не змовчите ж ніколи, от тепер і маєте! – аж до серця мені дістала.
– Піди, Миросю, – кажу, – і гукни до нас на раду тітку Олександру. Може, ця дурна хоч її послухає?
Олександра зайшла до хати…
– У нас щойно був сватач, – розказую зовиці. – Приходив до Марусі, аж із А.! Ось, хочу з тобою порадитись, що мені тепер далі робити.
– А Маруся не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маринчина лялька», після закриття браузера.