Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

Я сто­яла опер­та спи­ною до вікна й уни­ка­ла йо­го пог­ля­ду.

Він зда­вав­ся мені те­пер по­ми­мо своєї спокійної і пев­ної бесіди не та­ким, як зви­чай­но. В йо­го го­лосі зна­ти бу­ло щось но­ве, нез­най­оме для ме­не. Пог­ляд йо­го був прой­ма­ючий і до­ти­кав чуд­но мою ду­шу.

Що це бу­ло?

Що нап­ро­вад­жу­ва­ло йо­го на дум­ку, що я мог­ла би йо­го матір по­ки­ну­ти, са­ме те­пер, ко­ли пот­ре­бу­ва­ла щирішої осо­би? Я ж їй зав­дя­чу­ва­ла стільки, я ж при ній не­мов на­но­во віджи­ла! Чо­му ду­мав він, що я це вчи­ню і по­ки­ну її (і то че­рез кілька несп­ра­вед­ли­вих слів) на лас­ку і не­лас­ку чу­жо­го ок­ру­жен­ня або, мо­же, на лас­ку тих кількох сво­яків її му­жа, з кот­ри­ми від мно­гих ліг зірва­ла зно­си­ни? Чи не про­ки­ну­ло­ся в нім знов во­ро­же чувст­во суп­ро­ти «то­ва­риш­ки» і наст­роїло так не­довірчи­во? О, пев­но, во­но му­си­ло в нім знов зрос­ти… і то­му…

- Не бійте­ся, па­не док­то­ре, я не опу­щу ва­шої ма­тері в не­дузі, - обізва­ла­ся я. - Вчи­ни­ла би це лиш тоді, ко­ли би ме­не відпра­ви­ла са­ма; але я пе­ре­ко­на­на, що во­на цього не вдіє. Мо­же­те спокійно ли­ши­ти її на ме­не і від'їжджа­ти спокійно.

- Дякую вам, дя­кую вам щи­ро, - відповів він із яко­юсь здер­жу­ва­ною радістю в го­лосі і стис­нув мені щи­ро ру­ку. - Я вис­туп­лю з ма­ри­нар­ки і по­вер­ну до неї зно­ву; во­на са­ма знає, що ми бу­де­мо ще ра­зом жи­ти. Од­нак по­ки що му­шу її ще на який­сь час ос­та­ви­ти са­му. Те­пер не са­му… - докінчив із вдо­во­лен­ням.

Опісля пос­то­яв ще хвильку мовч­ки і обг­ля­нув­ся по кімнаті.

- Як тут у вас гар­но! - ска­зав, а по­ба­чив­ши під вікном моє бюр­ко, прис­ту­пив до нього ближ­че.

- Тут ви пи­ше­те, прав­да?

Я усміхну­ла­ся і по­так­ну­ла мовч­ки го­ло­вою.

- Я хотів би щось із ва­ших пи­сань чи­та­ти… чи не мож­на би?

- Ні! - відповіла я сти­ха.

- Але ко­ли бу­де­те ма­ти раз щось дру­ко­ва­не, то пришліть і мені! - про­сив він. - Для ме­не бу­де це ду­же інте­рес­не. - А по малій хви­лині до­дав: - Чи ви по­си­ла­ли що з ва­ших праць ку­ди-не­будь?

- Ні.

- Ні? Ну, так я роб­лю вас уваж­ною: не робіть собі ніко­ли з то­го ба­га­то, ко­ли вам і відош­лють на­зад ру­ко­пис.

- Це би ме­не ду­же боліло, па­не док­тор!

- Я вам вірю. Од­нак ви му­си­те бу­ти й на це при­го­тов­лені. Впрочім, во­но має де­ко­ли в собі і щось доб­ро­го.

- Чому?

- Тому, що чо­ловік вкла­дає в сліду­ючу пра­цю подвійну си­лу.

- А для ме­не бу­ло би відос­лан­ня ру­ко­пи­су до­ка­зом, що я нездібна до умо­вої праці. Ах, я знаю, ме­не це зни­щи­ло би! Ко­ли я що роб­лю, так роб­лю всею ду­шею!

- Але чо­му ма­ло би це вас за­раз «зни­щи­ти»? - відпер він. - Не прий­муть в однім місці, то прий­муть у другім. Прий­нят­тя якої-не­будь праці за­ле­жить прецінь від її ду­ху, нап­ря­му і т. д. Впрочім, чи пра­ця літе­ра­тур­на ста­но­вить для вас оди­но­ку ціль ва­шо­го жит­тя, ко­ли ка­же­те, що зво­рот ру­ко­пи­су зни­щив би вас? - Він ди­вив­ся на ме­не про­ник­ли­ве, мов хотів збаг­ну­ти всі тай­ни моєї душі і ви­жи­дав відповіді.

Я не зно­шу та­ких гост­рих до­пит­ли­вих пог­лядів. Па­ленію від них, хоч би по­хо­ди­ли і від бай­ду­жих мені лю­дей. В цій хвилі на­ви­нув­ся мені бог знає чо­му, не­мов нав­мис­не, мов при­ча­ро­ва­ний, вик­ли­ка­ний йо­го пи­тан­ням, на си­лу пе­ред ду­шу - Оря­дин, і я спус­ти­ла очі.

- Дійсно оди­но­ка ціль ва­шо­го жит­тя? - до­пи­ту­вав­ся впер­то.

З йо­го го­ло­су вда­ри­ла тон­ка іронія, так мов­би він не вірив моїм сло­вам, мов­би за ни­ми кри­ло­ся ще щось інше, за­хо­ву­ва­не по­ки що в тайні, але та­ке, що він відга­ду­вав. Суп­ро­ти іронії бо­ро­ла­ся я ще з ди­тинст­ва, бо нічо­го не боліло ме­не так, не вра­жа­ло так сильно, як во­на. То­му на та­ке йо­го пи­тан­ня я гор­до спа­лах­ну­ла. Що він собі ду­мав? Чи, мо­же, та­кож щось подібне, як ба­га­то муж­чин, напр., що жінка, кот­ра бе­реться і за іншу пра­цю, як за до­маш­ню, а го­лов­но за пе­ро, хо­че тим ли­ше звер­ну­ти ува­гу муж­чин на се­бе? Ко­ли б він так про ме­не ду­мав… і в мені не­на­че щось із біллю зой­кну­ло.

- Це дійсно оди­но­ка ціль мо­го жит­тя… - відповіла я і гля­ну­ла йо­му в очі. Йо­го очі горіли, а на ус­тах гра­ла ще лед­ве замітна іронічна усмішка.

- Чи ви на­хо­ди­те в тім щось гу­мо­рис­тич­но­го, па­не док­тор?

- О, то ні, - відповів він поспішно, відвер­та­ючись від ме­не і бе­ру­чи за альбом з фо­тог­рафіями, що ле­жав на столі пе­ред ним. - Во­но ви­да­ло­ся мені ли­ше пот­ро­хи чуд­ним.

- Що я пи­шу? Це прав­да, в ме­не не­ма відповідної освіти і я пи­шу, ве­де­на ли­ше са­мим чут­тям.

- Ні, то­го не хотів я ска­за­ти, - за­ки­нув він, - але те, що ви ще мо­лоді, і… і по­винні влас­ти­во жит­тя ужи­ва­ти, а не заг­ре­бу­ва­ти­ся в книж­ках та тра­ти­ти між ни­ми свою мо­лодість. Ви… ви мог­ли би й заміж вий­ти, мог­ли би і так щас­ли­вою бу­ти.

- Це прав­да, - відповіла я рівно­душ­но, - я мог­ла би й так бу­ти щас­ли­вою; од­нак я не див­лю­ся на под­руж­жя, як на оди­но­ку ціль жен­щи­ни, т. є. не див­лю­ся як на го­лов­ну ціль сво­го жит­тя.

- Чому? - спи­тав бист­ро.

- Тому, що во­на мо­же ду­же лег­ко звих­ну­тись, а тим ча­сом пра­ця - її не мо­же мені ніхто відібра­ти, її мож­на хіба не при­ня­ти.

- А ко­ли б її справді не при­ня­то? - спи­тав із поспіхом. - Ко­ли б її, напр., не при­ня­то, що ос­та­лось би вам, крім неї?

Я гля­ну­ла на нього ши­ро­ко ство­ре­ни­ми, май­же на­по­ло­ха­ни­ми очи­ма, а опісля во­ди­ла ни­ми че­рез хвильку по­за ним.

- Це не мо­же бу­ти, па­не док­тор, не мо­же бу­ти! - відповіла я з яко­юсь здер­жу­ва­ною роз­пу­кою.

Він ди­вив­ся на ме­не зчу­до­ва­ний, мов по­ба­чив ме­не та­кою пер­ший раз у житті. А відтак ска­зав:

- Я сам не вірю, щоб во­но мог­ло так бу­ти, і пи­таю ли­ше так для прик­ла­ду, яку ме­ту жит­тя виб­ра­ли би ви собі в тім ви­пад­ку, ко­ли би вам ва­шої те­перішньої цілі заб­рак­ло, зна­чить, ко­ли би ва­ших праць