Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук 📚 - Українською

Читати книгу - "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"

1 883
0
24.11.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вікна застиглого часу" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Фентезі / 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 53 54 55 ... 60
Перейти на сторінку:
не знайду. Чи не дасте яку картину?

– Чо не, дам. Хочеш ту, з вівцями?

Марта знімає картину і до Антося:

– Пішли?… Ввечері, вуйку, побачимося на гостині.

– Ну, то і я піду, – каже Ляля.

– А тобі чого? Давай ще по келишку.

– Ой, та що ви? Що про мене поду-умають?

Розділ XII. Вечір

Коли вони прийшли, гості сиділи за столом. Враз усі повернули голови на прибулих, і велике одностайне «о-о-о!», долаючи в ротах барикади картоплі, смаженої ковбаси, квашеної капусти, голубців, вареників, щедро политих вином, горілкою й пивом, вигулькнуло на волю. Отже, теє «о-о-о-!», як рідко який вигук, мало цілий букет їстівних запахів, що метеликами-невидимками закружляли понад головами, викликаючи припливи й відпливи слини.

Марта одразу помітила, що всі дивляться винятково на італійця, і то не були погляди, якими вітають новоприбулих, а погляди зацікавлення і надзвичайної подієвости. Це її знітило. Відчула, що втрачає рівновагу, рухи стають неприродними, навіть голос, міняючи раз у раз тембр, стрибав, розпливався, і вона не чула його, начеб говорив хтось інший. Їх посадили, підсунули тарілки, наклали всячини, налили. І тільки тепер Марта побачила, що частина гостей зайнята чимось дуже серйозним. Перед Супруном лежав аркуш паперу, побілілими пальцями він стискав авторучку і чекав, що йому зараз продиктують.

– Ну, давай, пиши… – сказав пан Суслик. – Шановний товариш президент.

– Чекайте, – встряв Франьо. – Який він у біса товариш? Ми що, з ним кози пасли?

– Гм, і справді, – погодився Суслик. – Тоді пиши: громадянин президент.

– Ну-у, це якось дуже вже не по-нашому, – зосереджено чухав потилицю Франьо. – Це як у автобусі: громаданин в кепці, передайте гроші на білет… Який же вони громадянин, коли вони імперіаліст?

– Маєте рацію, – погодився Цєпа. – Пишіть так: шановний пане президент…

Супрун напружено виводив на папері сині кучері, наслідуючи кінчиком язика порухи пера.

– В перших рядках нашого листа, – диктував Цєпа, і його обличчя сяяло втіхою, адже це йому спало на думку, як треба звертатися до президентів. У паузі зводив очі на стелю, і всі присутні, ловлячи кожен його рух, теж піднімали голови і втуплювалися, наче йоги, в одну якусь крапку. Вуста пана Цєпи ворушились, як у коропа – …листа… ми, мешканці славного міста Станіславова, що на Галичині… написали? от… и-и-и… м-м-м…

Стеля цього разу не повідомила нічого цінного, і Цєпа опустив голову.

– Ну… – озвався Супрун. – Далі кажіть.

– Та я не знаю, що далі. Завше, коли пишу листа, то спочатку про погоду та про здоров’я, та про те, та про се… А тут… хто й зна як…

– Ну то й спитайте його про здоров’я, – сказав Суслик. – Чоловік він в літах, певно, і в нього деколи ноги крутить. Є в мене одна рецепта – умм! перша кляса! – берете оберемок кропиви…

– Перестань… – зашипіла Сусликова.

– Ну, добре, – згодився Цєпа. – Давай про здоров’я. Як там у нас? Ми… мешканці… ага вітаємо вас… е-е… з чим же його привітати?

– А привітаймо його зі Спасівкою, – підказав Франьо.

– Та спитайте, – спохватилася Супронова, – як вродили яблука і чи вже їх посвятили. Бо ми вже.

– Ну – яблука! – пирхнув Суслик. – У них там більше ті, як його, апельцини.

– …вітаємо вас зі Спасівкою, із гарним врожаєм. Як ся маєте? Як ваше здоров’я?

– Є в мене рецепта – люкс! – прицмокнув Суслик, та відразу ж і зойкнув од щипка Сусликової.

– Пфу-у, – витер піт з чола пан Цєпа. – А пишемо вам от з якої причини. Чи не були би-сьте, пане президент, такий ласкавий, аби нарешті припинити тоту вашу холодну войну, бо нам більше, бігме, терпцю нема. Вам воно, може, й легко йде, а нам – важкувато. Ми по страшнім лихоліттю ще-м ся не оговтали, а ви напосілися, як тоті круки, та й дзьобаєте…

– Гов-тпру! – ожив Супрун. – Чи не занадто? Хто дзьобає? Де дзьобає?

– Правильно, – кивнув Суслик, – ніхто не дзьобає. Це просто психичеська атака.

Цєпа знову закотив очі на стелю і прочитав:

– …а ви напосілися… І спокою не даєте. Приїхали б ви у Станіславів на Софіївку, то й самі побачили б, як нам ця зимна война життя псує.

– Я б його такою картофляною кишкою вгостила! – сказала Супрунова.

– А я би му вишнівки налив, – додав Суслик.

– Імперіаліста вгощати?! – вдавано обурився Супрун.

– Гноївки йому! – вдарив по столу Франьо. – Геть імперіалізм! Дайош Нью-Йорк!

– Пишіть… – сказав Цєпа. – Руський народ дуже мирний. А український – ще мирніший. А вже станіславівський – такий мирний, що…

– …б’ють по лівій, підставляють праву, та ще й дякую кажуть, – засміявся Франьо, а за ним і весь стіл.

– Нє, відав, нині діла не буде, – сказав Супрун, ховаючи папір.

– І то правда – знайшов час, – погодилася Супрунова. – Я ще добре би-м подумала, заки тото писати. Аби-но якої біди не було.

– А то ніби яка біда? – здивувався Супрун. – Тепер відлига. Свобода. Всьо можна. Хочу – президенту пишу, а хочу – Папі Римському. А то що не розкрию «Перець», а вони мене бомбами страшат! Що то за робота? Хлоп прийшов з роботи змучений, повечеряв, ліг спочити, а вони його бомбами страшат! Газету візьму – і там страшат! А на то всьо нерви йдут. Я так більше не годен.

– От не бійся, переженем Америку, то тоді їх будем страшити, – сказав Суслик.

– Е ні. З тобою ми ніколи Америки не переженем.

– А то чого?

– Бо тоді всі відразу побачать, що в тебе штани залатані.

Суслик, не звертаючи уваги на сміх, встав з келишком і проголосив:

– Я би-м хотів випити за наших нових гостей, бо вони сі спізнили, тойво, і не чули, як ми пили за господиню, то, може, думают, жи ми ще не пили… але ми вже – ге-ге, нє?… о, то я теперво хочу випити за них… бо й таке: мій дідо воювали з Гарібальдом… тіко, тойво, не з ним, а в його войску… так що маю право… били мої дідо австріяків, курча лімонада, аж сі курило… правда, що мої татуньо вже були в австріяцькім войску і били італійців з москалями, але то нічо… бо й так ніц з того не вийшло… і я, грішний, так само трохи, тойво, стріляв до них, бо мусив стрілєти… але при першій нагоді задер ноги до паса і гайда до хати… словом, давайте, тойво, за дружбу з італійцями, абисьмо нігди їден в другого не стрілєли, бо то не файно… Ага, ше-м си нагадав: хоч я і не є італієць, але клюски люб’ю так, що їв би-м їх день і ніч… Нє-нє, пані Супрунова, не думайте, жи то я кажу вам наперекір, що у вас клюсок нема, нє… всьо тут мені так смакує, що ну, але клюски – то моя слабість…

Ніхто вже його не слухав, одні сміються, інші, не чекаючи кінця тієї промови, вже перехилили чарку,

1 ... 53 54 55 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"