Читати книгу - "Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко"

Підкаток торкнув коня, і віз під’їхав під шибеницю. Засуджений перехрестився і спокійно сунув голову в петлю. Підкаток витягнув батогом коня, кінь з возом вихопився з-під шибениці, а тіло засудженого злочинця повисло й корчилося на мотузці.

Другого дня Сірко з товариством ще зранку вирушив у похід під Тягиню. В Січі залишилася невеличка залога та хорі козаки. Ранених товаришів запорожці вирядили до Самарського монастиря, щоб за ними доглядали та гоїли їхні рани ченці.

XVIII. САМОЗВАНЕЦЬ

Цікаве спостереження. – Курінне життя. – Гра у «дука». – Уночі з острогою. – Царенко. – Бояри. – «Грецька хата. – Рада. – «В Чортомлик їх». – Весна

Після того, як військо пішло в похід, тихо стало в Січі. Труп злочинця ще з тиждень теліпався на шибениці, поки його з наказу заступника кошового знято було й поховано поза межею січового кладовища, а чоботи, штани й жупан віддано жебракам, що пропили їх в однім з шинків Гасан-базара.

Дорош почав ходити до січової школи. Тут хлопець помітив цікаву річ: або він порозумнішав, або запорозький бакаляр-уставщик якось інакше викладав шкільну науку, тільки Дорош швидко навчився читати й писати. Крім хлопців, у школі вчилося кілька дорослих вже козаків з залоги фортеці, і всі вони, хто як міг, гризли склади нарівні з молодиками. Чернець-бакаляр сказав правду: він ніколи не бив учнів ні по суботах, ні указкою, і Дорош із здивуванням помітив, що він зовсім не тяжився шкільною наукою і залюбки ходив до школи.

День у куренях починався рано; ще, як то кажуть, «чорти навкулачках не билися», ще схід тільки порожевів, а товариство вже прокидалося і йшло купатися на Чортомлик або Скарбну. Вода була вже холодна, і, пірнувши і трохи поплававши, Дорош вискакував з річки, наче ошпарений окропом, а козаки не звертали на це великої уваги: вони купалися, аж поки річка ставала, а деякі з них купалися навіть в ополонках. Їжа запорозька – соломаха – набридла хлопцеві ще під час походу з Сірковим військом, але після такої ванни він витягав, як і інші козаки, з халяви свою ложку і з насолодою їв соломаху, що курінний кухар у великих ваганах ставив на столі на сніданок. Потім Дорош та інші хлопці йшли до школи. Коли ж у південь повітря стрясалося від грому січової гармати, учні кидали книжки й ішли кожний до свого куреня обідати. На обід знову таки в ваганах подавали тетерю, потім на дошках варену й печену рибу, або галушки, або юшку, і це все здавалося смачнішим за ту страву, що він їв дома.

Козаки за обідом вихиляли чимало корячків-михайликів з горілкою, але ніхто з них не силував хлопця пити: це був наказ курінного отамана Глека. Потім товариство лягало відпочити, а хлопці гуляли в цурки, а коли вже вдарили приморозки – у «дука». «Свинка» – невеличка колодка – летіла, підскакуючи по замерзлій землі, за нею, мов зграя шпаків, з кийками в руках гналася молодь, щоб забити її ще далі від «масла», а бідний «свинар», висолопивши язика, одбива-ючись од кийків товаришів і руками і чобітьми, намагався загнати «свинку» у «масло».

Коли ж «свинку» забивали так далеко, що її навіть тяжко було знайти, будь-хто з хлопців казав: «Цур, дучка-замаслючка! Знайду – далі заб’ю!» Після цього дучка була заговорена і «свинар» не мав права устромити свого кийка в ямку, а йшов вкупі з тим, що «замаслючив» свою дучку, шукати «свинку».

Згодом Дорош здружився з одним козаком свого куреня, прізвище якого було Ґуля. Що тільки вмів робити цей Ґуля: він перекроїв і перешив на Дороша Глеків жупан; він вирізував з дерева люльки й сопілки, а з очерету робив дудки; він добре співав і грав на бандурі;

він показував, як грають дерев’яні ляльки у вертепі; і, дивлячись на нього, козаки валилися від реготу, бо він у цей час дійсно скидався не на людину, а на справжню дерев’яну ляльку: руки й ноги йому не згиналися і були як дерев’яні, а рухи були такі чудернацькі, наче хто справді і смикав його за мотузок, яким прив’язують дерев’яних ляльок. А головне – він добре бив рибу острогою. Дорош любив темної ночі, коли вода була чорна й таємнича, коли прибережні ліси темною масою схилялися над водою, плисти тихою річкою. Човен, як тінь, безгучно йде коло берега. На кормі горить кусок смоли; смола шкварчить, краплями падаючи у воду. Позад човна – вкриті червоними фліками кущі й дерева неширокої річки, що наче замикаються і сходяться поза човном, спереду – темна завіса ночі.

Дорош з веслом, ледве дихаючи, веде човен; Ґуля з острогою стоїть на човні й дивиться у воду. Видно все дно, видно коріння латаття, що попереплутувалося на дні. Риба спить під корінням, ледве ворушачи плавцями. Ось сом, наче вусатий козак, висить у прозорому склі річки. Острога раптом падає в воду, вода каламутніє, і сом вже б’ється на дні човна.

Так Дорош жив на Запоріжжі. Життя несподівано вихопило його з рідної оселі й понесло своїм бурхливим шляхом, але думками він був завжди дома і вночі, коли ніхто не бачив, часто плакав, вкрившись кожухом, згадуючи рідних.

Якось прийшовши з школи до куреня обідати, Дорош побачив, що за стіл сідають чоловік сім бородатих козаків у донських вбраннях і з ними молодий парубок, майже хлопець років п’ятнадцяти. Парубок був гарний на вроду, стрункий і смаглявий, з трохи блідим обличчям. Донські козаки поводилися з ним дуже чемно й почтиво, що дуже здивувало Дороша, а він сидів надутий, як індик. Незрозуміло було, чого дме губи цей парубок. Дорош ледве не впав під стіл від здивування, коли почув, як один з донських козаків, звертаючись до парубка, назвав його царевичем. Дорошеві здалося, що він не дочув, але далі з розмов, що вели між собою козаки, він дізнався, що тут кола нього, у Незамайківському курені, сидить дійсно не хто інший, як син московського царя Симеон. Дорош ще ніколи не бачив ні царів, ні цариць, ні царенків і через це з зацікавленням стежив за хлопцем.

Хлопець-царевич сидів мовчки. Балакали донські козаки. Вони казали про те, що це дійсно царевич, що у його на грудях є царські знаки –