Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

А за кілька днів ми дізналися про самогубство Мерилін Монро, і в це важко було повірити: ще кілька місяців тому її рятували із затісної сукні! Я спостерігала за тим, як батьки дивилися репортаж по телевізору — вони явно були приголомшені, і мене це неабияк здивувало, адже дідусь і бабуся ніколи не виказували емоцій: хай навіть атомна бомба впала на Торонто, вони б тільки осудливо похитали головами.

Була неділя, і мама вирішила виспатись. Об одинадцятій вона все ще спала.

— А що, як ми підемо пошукаємо чогось перекусити? — запропонував тато.

Тож ми вийшли на вулицю, тримаючись за руки, і я відчула себе гідною, просвітленою й унікальною водночас. Ми спустилися вулицями Делансі та Рівінґтон, а коли дійшли до набережної Орчард, я побачила, що всі крамниці відкриті, крам з виставлених назовні прилавків звисає на тротуар, — таке в неділю у Торонто було просто неможливо! Всюди майоріли вивіски, тато показував на них, а я читала, пишаючись своєю вправністю: «Сумочки Файна і Кляйна», «Шкіряні вироби Альтмана», «Тканини Бекенштайна», «Найбільший вибір у світі!», «Було б шкода не купити у нас!», «Шкіра оптом і в роздріб», «Одяг», «Мануфактура», «Бісер», «Трикотаж» і так далі. Тато широко усміхався і час від часу зупинявся, щоб оглянути товар та потеревенити з продавцями, і всі вітали його з такою милою донею, а в мене не було жодного бажання їх розчаровувати. Тато завів мене до величезного ресторану, що називався «У Катца», там було повно народу, переважно чоловіків, і Пітер пояснив, що насправді це не ресторан, а delicatessen[31] — себто замість сісти за столик і зробити замовлення офіціантові слід стати в чергу і роздивлятись — просто очманіти! — тисячі різновидів хліба, ковбас і сиру, викладених у вітринах, а коли прийде черга, треба сказати, що́ саме ти хочеш, і тобі просто на твоїх очах накладуть це на тарілку.

— Ну от, доню, і прийшов час тобі познайомитися з бейґлами, — мовив тато.

Він оплатив замовлення, ми з тацею влаштувалися за столиком у кутку, і я зазнала нового екстазу: скуштувала хлібець з дірочкою посередині, заповненою копченим лососем та густими вершками. Раптом тато сказав:

— Пам’ятаєш, ти питала мене про євреїв?

Я кивнула головою мовчки, бо мала повний рот задоволення.

— Оце — одна з найприємніших сторін життя євреїв.

Від подиву я проковтнула все, що було в роті, і роззирнулася.

— Ти хочеш сказати, що тут усі — євреї?

— Майже всі, — відповів Пітер. — За винятком кількох цікавих — от як ти. Недільними ранками, коли в місті зачинено майже все — мовляв, усі йдуть до церкви, — ми маємо приємність бути якомога активнішими й галасливішими.

— А як побачити, що вони євреї?

— Не бачити треба, люба, а слухати.

Я відкусила великий шмат бейґла.

— Авжеж, я помітила, що вони розмовляють німецькою.

— Седі, це не німецька, — відказав тато, замість заборонити мені говорити з повним ротом. — Це їдиш.

— Що таке їдиш? — поцікавилась я.

— Мова, якою колись дуже давно розмовляли євреї у Східній Європі. Слухай уважно, бо ці люди — останні, хто користується нею. Коли ти приведеш до Катца своїх дітей, напевно, вже її не почуєш...

— А які неприємні сторони життя євреїв?

— Усьому свій час. Ми нікуди не квапимось...

Так у нас з’явилася традиція недільними ранками спускатися на ріг Г’юстон-стріт та Ладлоу-стріт і снідати у Катца. Тато дозволяв мені спробувати все, що я хотіла, а хотіла я буквально все: маринованих огірочків з кропом і зелених томатів у розсолі, велетенських сандвічів з тушонкою, або копченим язиком, або гарячою бастурмою, бейґлів і біляшів, солоних оселедців і піци з салямі, а на десерт — дивовижного яблучного штрудля.

— Пітере, Господи, ти ж розпестиш її! — казала мама, коли я розповідала про все, чим ласувала.

— Вона заслужила трохи пестощів, — відказував тато, — після років спартанської дисципліни на Великій Півночі.

І хоч я й не знала значення слова «спартанський», однак була повністю згодна з татом.

Літній рай добігав кінця. Перше вересня мало бути вже завтра. «Седі, ти готова? — шипів Ворог мені на вухо. — Точно готова до нового навчального року?» Та я була переконана, що цей рік у школі буде кращим за попередній, бо тут я мала ходити у комунальну школу разом з іншими дітьми з нашого кварталу, а не в дорогу шикарну школу, куди учні приїздили на розкішних автівках, де всі носили однострій, та не мали душі.

Справді, все пройшло непогано. Називаючись новим іменем — Седі Сілберманн, — я легко заводила розмову з іншими учнями школи №140 імені Натана Штрауса і скоро зрозуміла, що вони вважали мене за таку ж єврейку, як і вони самі. Я сказала, що приїхала з Канади, та вони заледве уявляли, де це, — я була вражена і повідомила їм, що Канада більша за Сполучені Штати, але вони крутили пальцем біля скроні так, ніби я була несповна розуму; втім, я не робила з цього проблему, просто знизувала плечима і спокійно казала:

— За площею Канада трохи більша, однак жителів у вас удесятеро більше, ніж у нас.

Діти стояли, роззявивши рота, здивовані моїми знаннями, але не ображались на мене. Я вирішила, що варто бути уважнішою й епатувати, не викликаючи натомість ненависті, — бо минулого року мене вважали підлабузницею, і це було нестерпно.

Я поділилася з мамою відчуттям, що ніби йду по мінному полю, а вона сказала:

— Я пережила те саме, бо читати навчилася у п’ять років.

(Шкода, та я забула запитати, хто її навчив, бо це явно не були ні дідусь, ані бабуся!)

— Діти не люблять тих, хто виділяється, — додала мама. — Однак не забувай: зараз вони всі у схожому становищі, шукають навпомацки. Ніхто з них не ідеальний, ти розумієш?

— Авжеж, — мовила я, щаслива, що нарешті живу з кимось, хто чує мене і сприймає серйозно, а не торочить весь час про те, що треба застелити ліжко чи прибрати зі столу.

Решта дітей відстали від мене далеко з усіх предметів, тож у школі я дізнавалася мало нового, однак справжнє навчання відбувалося на перервах, адже раніше я ніколи не товаришувала