Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Розколини, Ненсі Х'юстон 📚 - Українською

Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Розколини" автора Ненсі Х'юстон. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 53 54 55 ... 75
Перейти на сторінку:
його руки на моїх кісточках. Дорогою назад ми пройшли Великим Пасажем[30], і мама купила мені тістечко. На мій подив, воно виявилося значно смачнішим за домашні тістечка бабусі, і коли я сказала про це мамі, вона відповіла, що у бабусі важка рука, а улюблений її інгредієнт — це провина.

А за кілька днів ми дізналися про самогубство Мерилін Монро, і в це важко було повірити: ще кілька місяців тому її рятували із затісної сукні! Я спостерігала за тим, як батьки дивилися репортаж по телевізору — вони явно були приголомшені, і мене це неабияк здивувало, адже дідусь і бабуся ніколи не виказували емоцій: хай навіть атомна бомба впала на Торонто, вони б тільки осудливо похитали головами.

Була неділя, і мама вирішила виспатись. Об одинадцятій вона все ще спала.

— А що, як ми підемо пошукаємо чогось перекусити? — запропонував тато.

Тож ми вийшли на вулицю, тримаючись за руки, і я відчула себе гідною, просвітленою й унікальною водночас. Ми спустилися вулицями Делансі та Рівінґтон, а коли дійшли до набережної Орчард, я побачила, що всі крамниці відкриті, крам з виставлених назовні прилавків звисає на тротуар, — таке в неділю у Торонто було просто неможливо! Всюди майоріли вивіски, тато показував на них, а я читала, пишаючись своєю вправністю: «Сумочки Файна і Кляйна», «Шкіряні вироби Альтмана», «Тканини Бекенштайна», «Найбільший вибір у світі!», «Було б шкода не купити у нас!», «Шкіра оптом і в роздріб», «Одяг», «Мануфактура», «Бісер», «Трикотаж» і так далі. Тато широко усміхався і час від часу зупинявся, щоб оглянути товар та потеревенити з продавцями, і всі вітали його з такою милою донею, а в мене не було жодного бажання їх розчаровувати. Тато завів мене до величезного ресторану, що називався «У Катца», там було повно народу, переважно чоловіків, і Пітер пояснив, що насправді це не ресторан, а delicatessen[31] — себто замість сісти за столик і зробити замовлення офіціантові слід стати в чергу і роздивлятись — просто очманіти! — тисячі різновидів хліба, ковбас і сиру, викладених у вітринах, а коли прийде черга, треба сказати, що́ саме ти хочеш, і тобі просто на твоїх очах накладуть це на тарілку.

— Ну от, доню, і прийшов час тобі познайомитися з бейґлами, — мовив тато.

Він оплатив замовлення, ми з тацею влаштувалися за столиком у кутку, і я зазнала нового екстазу: скуштувала хлібець з дірочкою посередині, заповненою копченим лососем та густими вершками. Раптом тато сказав:

— Пам’ятаєш, ти питала мене про євреїв?

Я кивнула головою мовчки, бо мала повний рот задоволення.

— Оце — одна з найприємніших сторін життя євреїв.

Від подиву я проковтнула все, що було в роті, і роззирнулася.

— Ти хочеш сказати, що тут усі — євреї?

— Майже всі, — відповів Пітер. — За винятком кількох цікавих — от як ти. Недільними ранками, коли в місті зачинено майже все — мовляв, усі йдуть до церкви, — ми маємо приємність бути якомога активнішими й галасливішими.

— А як побачити, що вони євреї?

— Не бачити треба, люба, а слухати.

Я відкусила великий шмат бейґла.

— Авжеж, я помітила, що вони розмовляють німецькою.

— Седі, це не німецька, — відказав тато, замість заборонити мені говорити з повним ротом. — Це їдиш.

— Що таке їдиш? — поцікавилась я.

— Мова, якою колись дуже давно розмовляли євреї у Східній Європі. Слухай уважно, бо ці люди — останні, хто користується нею. Коли ти приведеш до Катца своїх дітей, напевно, вже її не почуєш...

— А які неприємні сторони життя євреїв?

— Усьому свій час. Ми нікуди не квапимось...

Так у нас з’явилася традиція недільними ранками спускатися на ріг Г’юстон-стріт та Ладлоу-стріт і снідати у Катца. Тато дозволяв мені спробувати все, що я хотіла, а хотіла я буквально все: маринованих огірочків з кропом і зелених томатів у розсолі, велетенських сандвічів з тушонкою, або копченим язиком, або гарячою бастурмою, бейґлів і біляшів, солоних оселедців і піци з салямі, а на десерт — дивовижного яблучного штрудля.

— Пітере, Господи, ти ж розпестиш її! — казала мама, коли я розповідала про все, чим ласувала.

— Вона заслужила трохи пестощів, — відказував тато, — після років спартанської дисципліни на Великій Півночі.

І хоч я й не знала значення слова «спартанський», однак була повністю згодна з татом.

Літній рай добігав кінця. Перше вересня мало бути вже завтра. «Седі, ти готова? — шипів Ворог мені на вухо. — Точно готова до нового навчального року?» Та я була переконана, що цей рік у школі буде кращим за попередній, бо тут я мала ходити у комунальну школу разом з іншими дітьми з нашого кварталу, а не в дорогу шикарну школу, куди учні приїздили на розкішних автівках, де всі носили однострій, та не мали душі.

Справді, все пройшло непогано. Називаючись новим іменем — Седі Сілберманн, — я легко заводила розмову з іншими учнями школи №140 імені Натана Штрауса і скоро зрозуміла, що вони вважали мене за таку ж єврейку, як і вони самі. Я сказала, що приїхала з Канади, та вони заледве уявляли, де це, — я була вражена і повідомила їм, що Канада більша за Сполучені Штати, але вони крутили пальцем біля скроні так, ніби я була несповна розуму; втім, я не робила з цього проблему, просто знизувала плечима і спокійно казала:

— За площею Канада трохи більша, однак жителів у вас удесятеро більше, ніж у нас.

Діти стояли, роззявивши рота, здивовані моїми знаннями, але не ображались на мене. Я вирішила, що варто бути уважнішою й епатувати, не викликаючи натомість ненависті, — бо минулого року мене вважали підлабузницею, і це було нестерпно.

Я поділилася з мамою відчуттям, що ніби йду по мінному полю, а вона сказала:

— Я пережила те саме, бо читати навчилася у п’ять років.

(Шкода, та я забула запитати, хто її навчив, бо це явно не були ні дідусь, ані бабуся!)

— Діти не люблять тих, хто виділяється, — додала мама. — Однак не забувай: зараз вони всі у схожому становищі, шукають навпомацки. Ніхто з них не ідеальний, ти розумієш?

— Авжеж, — мовила я, щаслива, що нарешті живу з кимось, хто чує мене і сприймає серйозно, а не торочить весь час про те, що треба застелити ліжко чи прибрати зі столу.

Решта дітей відстали від мене далеко з усіх предметів, тож у школі я дізнавалася мало нового, однак справжнє навчання відбувалося на перервах, адже раніше я ніколи не товаришувала

1 ... 53 54 55 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розколини, Ненсі Х'юстон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розколини, Ненсі Х'юстон"