Читати книгу - "Фенікс, Валерія Дражинська"

Мене будить наполегливий та гучний стукіт у двері. Перша думка - що за маячня? До мене ніхто без попередження не приходить. Тим паче зранку. Відкриваю очі й одразу заплющую очі від яскравого сонця. У двері продовжують барабанити, відлуння ударів б'є чітко по голові. Зла відкидаю тоненьку ковдру та тут же розумію - щось не так! Знову вже акуратно відкриваю очі. Миттєво все згадую.

Кидаю переляканий погляд на масивний годинник, що висить навпроти ліжка. Двадцять хвилин на десяту. Не складно здогадатися, хто так наполегливо бажає мене бачити по той бік дверей. Я тупо не завела будильник.

З ліжка мене зриває в бік не розпакованої валізи. Починаю судорожно ритися в ній у пошуку хоч чогось пристойного, щоб накинути на себе. Речі летять у різні боки, а я не можу нічого вибрати. Мізки, перебуваючи у вакуумі паніки, не працюють.

Чую звук дверей, що відчиняються, потім важкі кроки, що наближаються до спальні. Спати я звикла в одних трусиках, тож зараз була в більш ніж провокаційному вигляді. Розуміючи, що не встигаю нічого на себе накинути, блискавично стрибаю назад у ліжко. Дроздов з'являється в отворі входу в спальню за секунду до того, як я встигаю натягнути ковдру до шиї. Він застигає на місці. Непомітно в повітрі між нами повисає гнітюча напруга, здавалося, проведи рукою, та вона осяде на ній. Важкий погляд проходиться по фігурі, вкритій білим атласом, та піднімається до обличчя. Губи стискаються. Крила носа приходять у рух, коли він повільно втягує мій запах, яким просякнута вся кімната. Потемнілі сірі очі поглинають мої, позбавляючи волі й можливості нормально дихати. Я втрачаю момент, коли Дроздов починає рухатися в мій бік, оговтуюсь, коли він опиняється в небезпечній близькості в узголів'я ліжка. 

- І як це розуміти? - тихо запитує низьким голосом.

Обличчя спокійне, байдуже та, якби не гарячковий блиск очей, можна було сміливо стверджувати, що подія ніяк його не торкнулася. Насилу розриваю зоровий контакт, від чого відразу стає легше дихати.

- Я проспала, - сміливо кажу йому в район квадратного підборіддя, тільки ось хрипкий від сну голос навіть для мене самої звучить занадто сексуально.

Бачу, як у нього стискаються щелепи. Відвертаюся, нервово ковтаючи, та сідаю на ліжку. Руки намертво вчіплюються в ковдру. Лише я винна у виниклій безглуздій ситуації. Хоча! Якого взагалі було вриватися до мене в номер? Заводжуся з пів обороту. Знову дивлюся на нього, але вже зі злістю. А він демонстративно обводить поглядом хаотично розкидані по номеру речі. Відчуваю, як щоки й шию починає огортати жар. Пересилюю бажання опустити очі донизу. Неусвідомлено він мені в цьому допомагає:

- Ти не вмієш користуватися будильником у телефоні? - запитання поставлене без натяку на насмішку. 

Відповідати на нього не вважаю за потрібне.

- Як ти потрапив у номер? - викать йому вже нерозумно.

- Через двері.

- У тебе, що є ключ?

- Зрозуміло, раз я плачу, - він розмовляє зі мною як із маленькою нетямущою дитиною, чим остаточно вибішує. 

- У такому разі, будь люб'язний, скористайся ще раз цими дверима, тільки вже у зворотному напрямку, - майже шиплю йому, - Коли приведу себе до ладу, я спущуся вниз.  

- Через тебе зірвалася важлива зустріч, - Дроздов не звертає увагу на мою нахабну вимогу. Говорить рівно, не підвищуючи голосу та не демонструючи доречного обурення, - Я зробив помилку. Поклався на думку Слави про тебе. А ти виявляється звичайна розпещена дівка! Не розумію, чим ти так їй сподобалася.

Злість здувається під напором провини. Так, я збираюся знищити цю людину, але планую зробити це відкрито, а не дрібно пакостити нишком. Ще й Славу підвела. А перед Дроздовим виставила себе, хоч і мимоволі, але й справді недалекою дурепою. Мені потрібно якщо не втертися до нього в довіру, так хоча б домогтися, щоб він нормально і не упереджено до мене ставився. 

- Марат, - мені не хотілося виправдовуватися перед ним, але зараз без цього було не обійтися, - Я не дуже добре переношу перельоти. Та й метушня перед вильотом не пройшла безслідно. Учора я вирубилася, геть забувши поставити будильник. Я..., - нервово ковтаю, - постараюся виправитися.

Він уважно вивчає моє обличчя. Очі, що нічого не виражають, нижче не опускаються. Наче йому фіолетово, що під ковдрою я майже гола. Мені то вже точно не все одно. Хоч би як я намагалася, але придушити в собі свою звичайну реакцію на нього в мене ніколи не виходило. Ось і зараз голова міркувала, що він ворог, убивця і хотіти його не нормально, а тіло, всупереч усьому, знемагало без бажаних дотиків та жадало знову отримати звільнення, яке здатний дати лише він.

Його очі звужуються, ніби він читає мої думки та знає, як діє на мене. Знову червонію та відводжу погляд. Слух уловлює відверту усмішку.

- Ну раз постараєшся..., - протягує ліниво та знову переходить на серйозний тон, - Сьогодні можеш відпочивати. Завтра будь готова до восьмої ранку. Ми вирушимо в гості до людини, зустріч із якою ти запорола. Швидше за все залишимося там на ніч.

Видавши інформацію сухим тоном, Дроздов розвертається та йде. Я, з полегшенням, відкидаюся на подушки. Накриваюся з головою тонкою ковдрою та заплющую очі. Буду спати. Організм реально вимагає. Гуляти цим містом не маю ані найменшого бажання.

Коли прокинулася вдруге, стрілки на годиннику показували дев'яту вечора. Ось тепер я цілком відпочила. І голодна. Насамперед завела будильник на шосту ранку. Прийняла душ. Злегка підфарбувалася та, накинувши легку блакитну сукню, покинула номер у пошуках їжі. Могла, звісно, замовити в номер, але хотілося прогулятися після довгого сну. Провітрити чавунну голову.