Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

До обіду Катря не повернулась. Так що мене чекав подвиг: самостійно підійти до жіночки, що насипає їжу, поспілкуватися з нею, а потім ще й знайти собі столик. Цього разу я поводилась обережніше й брала приклад з решти студентів: схопити виделку, всунути її у страву, намагатись не скинути з неї їжу та донести до рота. Але перед тим взяти ложку, набрати в неї дивну рідину й так само спробувати не розлити.

Нові смаки все так же захоплювали мене: суп з фрикадельками, гречка, котлета, салат, ягідний чай. Щось усередині стиснулось: «От би Міра й Атрік покуштували! А як би смішно Нет пив чай, теж би обпік собі язика!» Обпік би, якби не Велика стіна. Якби не вигнали вигнанців.

«Прокляті маги, барси б їх позагризали!» – стиснула кулаки.

Згодом я повернулась до кімнати. Катрі досі не було – цим варто було скористатись. Я нізащо не засну, якщо поряд чужа людина. Отже, варто вжити заходів безпеки. Я змайструвала власну систему: за метр від лежанки протягнула кілька рядів ниток, звела їх всіх і затягнула собі на пальці. Лягла, ворухнула ногою нитку – і була задоволена: коли хтось наблизиться, я відчую та прокинусь. У темряві така конструкція буде зовсім непомітна. Тож я склала її, щоб на ніч було зручно її відновити.

Катрі досі не було, і я розгорнула свою Книгу. Очі мені ледве не полізли на лоба: епіграф змінився! Тепер там виднілися зовсім інші слова:

Розумітиме мене не кожен.

Ех, не кожен, кажу я тобі.

Коли гортатимеш мене з нудьги,

Тоді прокляті руки твої.

О! Прокляті тим більше…

Руки дикунки з Полярної пустки!

У мене відібрало мову. У такому стані й застала мене Катря, коли увійшла до кімнати.

– Небеса, та ти читаєш Книгу! – вигукнула вона. – В житті не бачила, як книжники це роблять! А можна, і я загляну? Ти ж не проти?

Заклякла, я не встигла її перепинити. Вона стрибнула поряд зі мною і жадібно втупилась поглядом. Мене охопив жах: тепер вона дізнається, що я вигнанка! Усе пропало, я пропала!

Тим часом Катря трохи подивилась і запитала:

– Що там написано?

Я сторопіла:

– Ти не вмієш читати?

Катря витріщилася на мене:

– А ти не знаєш, що тільки книжник може читати свою Книгу?.. Де ти жила весь цей час? – вирвалось із неї.

– А що… ти бачиш тут? – спитала я.

– Символи якісь, – стенула плечима. – Вони не несуть жодного сенсу.

Що ж, я відчула величезне полегшення. Хіба що вона бреше і лише прикидається, що не може прочитати.

– То що там написано? – знову спитала Катря.

– Нічого такого, – відмахнулась я і глянула на сторінку.

Тоді я роззявила рота. Слова знову змінились:

Витязів славних знала я.

О! Багато знала.

Руки геройські тримали мене.

От тільки тепер дісталась я…

Героїні? Просто дикунці.

Вголос я прочитала лише перші три рядки. Катря зачудовано дивилась на Книгу.

– Схоже, тобі випав справді легендарний артефакт, – мовила вона.

Я не підтримала цю думку. Наразі мене цікавило інше: чому Книгу вважають живою? Тому що в ній змінюються написи? Якщо так, то чудово. Велика морока була б мені, якби це було щось більше!

Але тільки завтра я дізналась, в чому річ.

Катря засинала швидко. Я підозріливо вслухалась, і лише коли впевнилась, що вона дивиться сновидіння, підвелась і налаштувала систему безпеки. У місячному світлі, що падало з вікна, кімната виглядала зовсім по-іншому. Спокій, тиша, холодні відтінки… Тепер я одною рукою стискала кинджал, іншою – тривожну нитку.

Вранці Катря пішла до ванної, і я залишилась сама. У маленькій кімнатці дзюрчала вода, з вулиці долинало цвірінькання. Я думала тяжкі думки, коли раптом пролунало:

– Дурепа.

Я підскочила й вихопила кинджали. У мене ледь серце не вискочило, бо я думала, що контролюю ситуацію, а зовсім поряд хтось вигукнув слово. Одначе в кімнаті нікого не було. Я прислухалась до дзюрчання води: ні, це була не Катря. Тоді це повторилося вдруге:

– Дурепа.

Я притиснулась до стіни, готова до нападу. Невже в кімнаті невидимка?! Але голос… Я ще такого не чула. Не чоловічий і не жіночий, а десь посередині, ще й такі непередавані моторошні нотки. Я б присягнулась, що говорила не людина.

– Ти дурепа, – повторив голос. – За що ти мені?

Тоді мій погляд опустився на Книгу. Я думала, що посивію, коли вона перевернулась і наче глянула на мене своєю обкладинкою. Говорила моя Книга!

– І чого так витріщатись? Тобі не казали, що я жива?

– Тихіше, – видавила я.

Навіть зараз турбувалась, щоб ніхто не підслухав.

– Дурепа, – повторила Книга. – Я у твоїй голові. Тільки ти мене чуєш.