Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

– Чому ж ти… не говорила раніше?

– Спостерігала за тобою. Висновок ти чула.

Я опустилася на ліжко. Не довіряючи очам та слуху, досі витріщалась на Книгу. Це було потрясіння. Начебто бездушний предмет, який я носила, притискала, з яким займалась на книжництві – раптом ожив. Цей предмет може говорити, рухатись, має власну думку… І я йому не подобаюсь.

«Барси йому в іглу! – подумала я. – Краще б я була звичайною книжницею зі звичайною Книгою, а не оцим-от… оцим!»

«Я чую твої думки», – мовила Книга.

Я схопилась за голову та застогнала. Це були змішані почуття. Маленька радість від нового відкриття, нової краси, грані дивного світу. І водночас це було занадто: зрозуміти, що у твоїй голові хтось сидить, що навіть подумати чогось не можеш, щоб він чогось не знав… що навіть на самоті ти ніколи не будеш на самоті, як би сильно цього не хотів! Я сприйняла це як злочин. Позбавити мене права на самотність. На непромовлені думки!

Книга здійнялася в повітря та облетіла мене.

«Фенікс би попелом осипався! – фиркнула вона. – Ти справді дикунка. Будь-хто інший жалкував би, що його позбавила права не бути самотнім. Не мати сім’ї, жодної рідної людини, спорідненої душі. А ти жалкуєш, що нема права на самотність!»

У мене виникла шалена думка ні про що не думати. Відімкнути мозкову діяльність, тільки б Книга не чула, що діється в моїй голові. Дарма! Постійно проскакували думки: «Барси! Барси йому в іглу!»

«Ти навіть у цьому дубоголове неосвічене дівчисько, – ділилась спостереженнями Книга. – Одна-єдина лайка, яку ти знаєш!»

Тоді з ванної вийшла Катаріна. Книга подивилась на неї, фиркнула та опустилась на стіл. Катря застигла й витріщила очі.

– Що це було?

– Книга заговорила, – видавила я.

– Що-о?..

Я не стала їй розказувати, якими словами обсипав мене мій власний артефакт. Описала в загальних рисах, та навіть цього їй було достатньо, щоб пищати від радості та щомиті стежити за Книгою в надії, що вона ворухнеться. Легендарний артефакт перебував у мовчанні. І навіть так я відчувала, що він слухає мене, що думки – раніше тільки мої – тепер мені не належать.

Той день не був багатий на події. Серед них – я вдягнула сукню. Точніше, сходила до кравця, повернулася з одягом і вже тоді вдягнула, бо Катря наполягла. Сама вона просто тішилася.

– Небеса! Та ти просто красуня! Тобі так личить блакитний!

Пам’ятаючи, що я не люблю, коли мене торкаються, вона подавила бажання схопити мене за руку й поманила до продовгастого предмета на стіні.

– Бачиш? Ну, скажи: ти справжня князівна в цій сукні!

– Що це? – тільки й запитала я.

Катря трохи остовпіла.

– Дзеркало, – мовила вона.

– Нащо воно?

Катаріна закліпала очима. У неї були милі пухнасті вії: коли вона змахувала ними, геть здіймався легкий вітерець. Зрештою вона прийняла мою чергову дикість і спробувала пояснити.

– Знаєш, ніколи не задумувалась над цим… – поморщила носика. – Але перша думка: щоб побачити, як інші бачать тебе.

– Дурниці, – заперечила я.

Вона здивовано глянула на мене.

– Дурниці, – повторила я. – Як я можу побачити, як інші бачать мене, якщо я дивлюся своїми очима? Хай навіть так. Я дивлюся у це ваше дзеркало і бачу себе. Обличчя, волосся, фігура, сукня… Але звідки мені знати, що інші бачать у цьому?

Напевно, я так і не змогла сформулювати думку. Наприклад, я бачила свою бліду шкіру. Як дивились на неї інші? Просто, як на бліду шкіру? А я бачила шкіру, що вісімнадцять років не знала сонця, яка поколена морозними шпичаками, на якій танули сніжинки, спускаючись із неба… Я бачу свої очі. Для когось – це просто блакитні очі. Я бачила у них заметілі… Я бачила Таю з немовлям, яких прирекла і які загинули, хоч я могла порятувати їх. Хто ще побачить це в моїх очах?

Я глянула на Катаріну, на цю дивну наївну цілительку, що назвала мене найкращою подругою за п’ять хвилин після нашого знайомства. Я не довіряла їй. А може, вона лякала мене, бо я не розуміла її? Але тоді я глянула на неї, і мені здалось, що якраз вона – мене зрозуміла.

«Пів години обговорювати, що таке дзеркало, – прокоментувала Книга. – Не здивуюсь, якщо обговорення, що таке мило і зубна щітка, затягнеться на дні».