Читати книгу - "Том 7"

— Ну, то тим більше, до побачення! — сказала я і визволила свою руку.

Алла Михайлівна вже не втримувала мене, навіть не глянула на мене, прощаючись. Вона стояла в гордій позі, голова була підведена тим самим рухом, що на портреті, який я у неї бачила, і вираз лиця був той самий, тільки на яро-червоному тлі парасольки і капелюшика се виходило ще більш «по-циганськи».

Панич наближався до брами, недбало помахуючи хлистиком. Я пішла собі геть від брами, але не додому, як сказала Аллі Михайлівні і як справді було замірялась. Море привабило мене. Воно розстилалось ген-ген, широке, спокійне і ніжпо-рожеве. Я запрагнула того рожевого спокою, він мені був конечне потрібний після втоми сього дня. Я спустилась до самого моря сходами, що ведуть з набережної до маленької простороні між так званим «сквером» і міською купальнею. Се єдине місце в Ялті, де можна сидіти просто на піску, а не на лавці, і бачити, як хвиля вільно розточується по березі, не розбиваючись об підмурівок набережної чи об величезне каміння, навмисне накидане вздовж підмурівку, щоб захистити його від нападу моря. Се єдине місце, де навіть в «сезон» можна побути хоч п’ять хвилин в самотині.

Сонце вже ховалось за гори, хоч було ще не пізно. Місто вже було покрите довгою тінню гір, тільки вузенький краєчок берега передо мною ще блищав від останнього проміння. Узгір’я геть далеко за молом 55 темно-синьою хмарою спускалося в море і все темніло, темніло... По рожевій площині моря пробігали то золоті, то блакитні іскри, мінялись, блідли, а вкупі з ними блідла і рожева барва. Аж ось рожева барва зникла, повіяв раптовий вітер, хвиля сплеснула голосніше, освітлений краєчок берега почорнів, тінь швидко побігла геть аж на середину моря, що вкрилось дрібненькими білими гребінцями. Потім так же раптом зникли гребінці і вітер, а море знов стало спокійне, гладеньке, тільки сизе, як голубині крила. Се впало зненацька літнє смеркання, впало, затремтіло і знов заспокоїлось. Далеко-далеко, на самім горизонті леліло опалове світло — відблиск сонця; для Ялти сонце вже зайшло, але для степу за Яйлою56 ще світило. От ще хвилина, і горизонт стане фіалковим, ще хвилина, і місяць урочисто випливе з моря і простеле до самого берега широку, золоту, прозору путь, устануть зорі над горами і ясною громадою ітимуть за місяцем, віддалік, немов шануючи його чарівну владу. Я ждала тії хвилини, того тихого, величного тріумфального ходу сізітачів небесних...

«Та-ра-ра-бум-бі-я!» — гримнув раптом мідяний оркестр з міського саду, пробиваючись крізь гомін людських кроків і голосів. Я стрепенулась, мов збуджена зо сну. Тут же, коло мене так близько, понад камінним бар’єром скверу снувалася рухома юрба люду, жадібна втіхи, гомону, чаду,— а я ще марила про спокійні, стихійні радощі! Марна мрія!

Я встала і хотіла йти додому, коли се вгорі над сходами почувся голос Алли Михайлівни. Я стала в затінку під купальнею, мені не хотілось тепер стрітися з нею. Мені добре видно було її постать у прозорій сутіні літнього вечора. Вона стояла, взявшись під руку з Анатолем, і стукала парасолькою по камінному бар’єру. Мені видно було тепер зовсім виразно лице Анатоля. Чогось я зложила собі про нього думку, що він мусив бути кращим, ніж як я бачила його тепер. Звичайне прилизане обличчя... Коли ми бачимо на картинах такі обличчя, то кажемо, що вони намальовані погано, по-ремісницькому, немов з картону вирізані і лаком наведені. А проте такі обличчя в натурі бувають дуже часто. Вони обоє, Ана-толь і Алла Михайлівна, тримались дуже близько один до одного, він притискав до себе ліктем її руку, а вона черкалась капелюшиком об його жокейську шапку.

— Так що ви говорили про мене з Трапінським? кажіть зараз! — допитувалась вона в Анатоля.— Кажіть, а то я вам шапку в море закину! — вона замірилась зірвати з нього шапку, але він перейняв її руку.

— Ага, от ви і в полоні! але перемога робить мене добрим: я міг би не сказати, та вже скажу. Ми з Трапінським ішли в заклад, що ви не відважитесь проспівати на самоті зо мною: «Мы в тишине, наедине...»

— Ого! я не одважусь? Я б зараз заспівала, якби не на вулиці.

— Ловлю вас на слові, ходім в сад, в бічну алею!

— Що ж, і ходім!

Пара подалась прудкою ходою через вулицю в сад.

Днів через два після того вечора я сиділа собі на балконі, в міському саду, в курзалі, і читала. Коли се хтось кликнув мене на ймення. Я глянула вниз. Алла Михайлівна кивала мені рукою.

— Ідіть лиш до мене І киньте к бісу ті журнали, рятуйте живу людину!

— Кого рятувати? хто гине? — спитала я.

— Мене рятувати! я гину від нудоти! — в голосі панночки бриніла нервова нотка.

Я зійшла до неї вниз. Зблизька я відразу завважила, що вона якась роздражнена, в очах неспокій. Вона держала в руках великий товстий листок магнолії і ламала його на дрібні шматочки; розкрита парасолька валялась тут же на землі.

— Чого ж се ви так нудитесь? — питала я її, привітавшись.

— А що ж маю робить? Які ж тут забави у сій пекельній ямі, де собаки казяться від спеки, а люди від нудоти?

— Ви, здається, знайшли були собі розвагу?..

— Се ви про Анатоля? Ану його к чорту! Я зірву з ним знайомість.

— Давно б так! — завважила я, але панночка, не слухаючи, провадила:

— Що він собі думає? Ви знаєте, що він мені випалив учора, коли я не схотіла їхати з ним удвох на Учан-Су?..57 Самі зважте, чи можна ж порядній дівчині їхати з ним удвох аж у гори?

— Коли ви питаєте моєї думки...— почала я, але панночка знов перебила:

— Звичайно, я не схотіла і не поїхала; тоді він розізлився і ляпнув: «З вами,