Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Слiди на дорозi 📚 - Українською

Читати книгу - "Слiди на дорозi"

1 034
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Слiди на дорозi" автора Валерій Ананьєв. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 54 55 56 ... 93
Перейти на сторінку:
п’ять годин. Чекати, чекав, чекали, очікування — вся моя служба в армії виткана різними мовними формами цього слова.

Я вирішив сходити на залізничну станцію цього села, попросити води і зарядити телефон. Це була маленька будівля з одним оператором всередині. Мені не відмовили. У них навіть був умивальник, і мені нарешті вдалося умити нормально з милом своє обличчя.

Як завжди, ми поняття не мали, куди нас везуть. І, як завжди, їхали з дуже довгими зупинками, близько трьох діб. Але нас це не напружувало. Їхати в потязі — це щастя для українського солдата. Не перестану повторювати, який це кайф, коли у вагоні тепло, є вода в туалеті, щоб помитись і випрати речі. Плюс до цього нас вже вільно відпускали у крамницю, а на станціях під час зупинок ми заряджали телефони. Це були прекрасні три дні затишку і комфорту.

Коли добралися, все відбувалося так само, як до цього, розвантаження, колона, марш. Ось тільки їхати тепер було дуже складно. Я не знав, що мені робити з машиною. Звертався вже до всіх зампотехів, кого знав, але ніхто нічим допомогти не міг.

Стали табором у посадці біля села Добропілля Донецької області. Жодного джерела тут не було, навіть, на жаль, смердючого. Піддонів теж. Усюди було болото. Пройшовши три метри, ти збирав на кожну ногу по кілограму землі. Щоб не кидати ватяні матраци на болото, ми наносили сіна і засипали ним увесь намет. Пізніше з’явились і піддони.

Провели ми там близько тижня і весь цей час лив дощ. Єдина відрада — їжа, яку приносили місцеві. Так, місцеве населення знову засипало нас їжею. Це було дуже здорово.

Наш Комбат так і не повернувся. Мушу зазначити, що Сущ мені здався більш підходящою кандидатурою на роль командира батальйону. У всякому разі, я жодного разу не бачив його п’яним.

Через тиждень, увечері, надійшов несподіваний наказ готуватися до маршу. Ми завантажилися, побудували колону і… чекали. Чекали близько восьми годин. Розвели багаття, поїли, поспали, хтось навіть встиг напитись і отримати по морді за це. Нарешті близько третьої години ночі команда «По машинах».

Машина гальмувала на кожному повороті. Страшно було набирати швидкість, тому що в будь-який момент могло вибити передачу і весь мій екіпаж у сім чоловік, разом з моїм взводним, злетів би на землю, отримуючи каліцтва. Тому плентався як черепаха. Ми заїхали в село вузькою дорогою. Я раз у раз застрявав на кожному повороті й затримував весь батальйон. Зрештою з великими труднощами від’їхав убік так, щоб не заважати руху. Вистрибнув із машини, поліз до двигуна в надії побачити щось, що не міг виявити вже більше місяця. Але безрезультатно. Мені не вдалося реанімувати машину. Коробці передач вже остаточно прийшов кінець. До мене під’їхав зампотех батальйону, запитав у чому справа, подивився на двигун і взяв мене своїм БТР-Д на буксир. Мій екіпаж перед цим перестрибнув на іншу машину, зі мною залишився тільки мій командир відділення Компас. Через три години ми приїхали в село Олександропіль. Навіщо? Ніхто не знав. Ми просто збилися в купу посеред поля біля річки. Не гаючи часу, я відразу пішов митися і пратись. Уже була середина квітня, та й погодка радувала. Нарешті я повноцінно помився вперше за півтора тижні. Батальйон стояв, як укопаний. Я раптом виявив, що починаю призвичаюватися до поняття «чекати» в армії. Я ліг на м’якій травичці під сонечком і солодко захропів.

Мене розбудив взводний:

— Дивись, ти залишаєшся тут разом з іншими поламаними машинами.

— А ви вже їдете?

— Так.

— Далеко?

— Назад, у Донецьку область.

— А навіщо ми сюди приїхали?

— Бо гладіолус. Я не знаю.

— Ясно.

— Ну все, давай, побачимось.

— Так, до зустрічі.

Несправних машин було дуже багато. Після кожного маршу декілька одиниць бойової техніки випадало з наших рядів. Навіть у доброму стані вони не призначені до маршів на сотню кілометрів, а що вже говорити про наших. Моя БМДшка, наприклад, була 84-го року випуску.

Буксиром мене і ще чотири машини відтягнули у місцеву тракторну бригаду.

З нами поїхав якийсь майор, зампотех одного з окремих підрозділів. З ним ми два дні намагалися відремонтувати ці старовинні вироби радянського оборонпрому, але в результаті він прийняв рішення всі машини відвезти в бригаду. Так моя машина була переведена в категорію «гробів».

* * *

— Алло.

— Алло. Привіт! Ну, що там у вас?

— Ми на Краматорському аеродромі. Чув, що сталося? — запитав у мене Компас.

— Ні. Я ж без інтернету.

— Нас розформують.

— В сенсі?

— Бригаду розформують.

— Чому?

— Тому що товариш виконуючий обов’язки президента так вирішив.

— Що, блядь?! — я не втримався і крикнув. — Ти можеш нормально, без своїх закидонів, пояснити, що сталось?

— Коли ми заїхали в Краматорськ, нас почали блокувати натовпи місцевих, якими управляли якісь утирки зі зброєю та георгіївськими стрічками. Ти прикинь, якась дурепа поклала свою дитину під гусеницю БМД і кричить: «Давай! Наматай єво на гусеніцу!». Повний звіздєц творився. Добре, хоч серед місцевих знайшлися і співчутливі. Вони нас провели через місто манівцями, тому наша рота встигла прорватись і заїхати на аеродром. А решта бату залишилася заблокована. Прилетів на гелікоптері Командувач ПДВ і наказав усім здати бійки від автоматів, обіймався з георгіївським утирком на камеру, а потім здав сєпарам бійки. Але бійки, то ще півбіди, вони віджали у деяких підрозділів ще й техніку. Отже, вони вже озброєні нашими БМД і НОНАми. Ще я чув, що у розвідроти зброю з технікою відібрали, але що там точно сталося, не знаю. Це на рівні чуток.

— Чому не постріляли тих, хто зі зброєю?

— Вони за місцевими ховалися. Слухай, там повний треш творився. Ми стріляли тільки в повітря, коли проривалися. Я ж кажу, тільки наша рота нормально проїхала, інші застрягли на багато годин.

— Розформують… а з нами що? Сущ щось говорить?

— Ніхто нічого не знає. А у тебе там що?

— Сьогодні мають приїхати «Наташки» і кран, щоб погрузити машини, і відправляють у бригаду ремонтувати.

— Все, давай. Маю бігти.

— Давай. Телефонуй у разі чого. Я без інтернету, але мобільний зв’язок є.

— Окей. Давай.

Я розповів новину всім хлопцям, що були зі мною в тракторній бригаді. Усі знітилися.

Приїхали Урали, ми завантажили машини, добралися до бригади, я здав зброю з боєприпасами і, не питаючи ні в кого дозволу, пішов додому спати.

Вранці я прийшов на восьму ранку і одразу попрямував до виконуючого обов’язки командира батальйону.

— Товаришу старший лейтенанте, бригаду розформують?

— Ну, по телевізору

1 ... 54 55 56 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слiди на дорозi», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Слiди на дорозi"