Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

— Тут мене ніколи не знайдуть, мамо, — сказала мені Ньєвес.

— Господи, від кого ти втікаєш, доню?

— Від тата. Він убив Джо Санторо.

— Ти не можеш звинувачувати свого батька в такому злочині, Ньєвес, це жахлива підозра.

— Не він натиснув на спусковий гачок, але він за це відповідальний. Ти знаєш, що він здатен на все. Я його боюся.

— Він ніколи тебе не скривдить, Ньєвес, він тебе обожнює.

— У тебе погана пам’ять, мамо. Якщо він мене знайде, то знову захоче нав’язати мені свою волю. Він ніколи не дасть мені спокою.

Ріта і Рой вийшли надвір покурити, і ми залишилися самі.

— Ти хочеш дізнатися, хто батько моєї дитини, мамо?

— Вона твоя, і це єдине, що має значення. Думаю, що вона від того хлопця, як його звали? Джо Санторо...

— Ні. Це неможливо. Я не знаю, хто її батько, це може бути хто завгодно. Я також не знаю, коли вона народиться, бо мої місячні були дуже нерегулярними.

— Через наркотики?

— Так іноді буває. Акушерка каже, що я народжуватиму в жовтні. Знаєш, мамо, я не хочу, щоб дитя народилося так скоро, хочу, щоб воно довго залишалася в моїй утробі, хочу відпочивати в цьому домі з Рітою і спати, спати...

Хосе Антоніо взяв на себе мої обов’язки, і я змогла залишитися в Лос-Анджелесі. Про Ньєвес я розповіла лише йому, Джозефіні та Хуану Мартіну, попросивши тримати язика за зубами. Коли Хуліан Браво приїхав у своїх справах у Колонії Есперанса, йому сказали, що я поїхала в круїз Середземним морем. Можливо, його здивувало, що круїз триває кілька місяців, але він не допитувався, бо йому від мене нічого не було треба і він волів мене не бачити. До мене дійшли чутки, що він з’являється на людях з дівчиною, молодшою за нього на двадцять з гаком років, яку представляє як свою наречену, і я виснувала, що то не Сораїда Абреу, бо з нею він би не подорожував. Згодом я довідалася, що то була така собі Анушка.

Для мене перебування в хатинці в мексиканському кварталі було одним з найкращих моментів в моєму житті, то був відпочинок душі, у тисячу разів кращий за будь-який розкішний круїз, бо ми з донькою врешті змогли поновити ту любов, яку трішки розгубили по дорозі. Ми спали в одному ліжку, і попервах я почувалася трохи ніяково, бо ми багато років не мали фізичного контакту, та дуже скоро ми призвичаїлися. Пригадую те відчуття, коли я спала біля неї і прокидалася з її рукою на моїх грудях — то було щастя, солодке і сумне, бо не могло тривати довго.

Рой Купер часто приїздив до нас з Лас-Вегаса та інших місць, куди його заводило його дивне ремесло залагоджувача халеп. Він зупинявся в поблизькому мотелі, бо в домі Ріти не було ще одного ліжка, а в його атмосфері, за словами Роя, витало надто багато естрогену, але у вільні хвилі він возив нас пообідати у мексиканські чи китайські ресторани, на пляж або в кіно. Він вибирав бойовики, з кровопролиттям і бійками, але дивився також романтичні стрічки, коли ми нав’язували йому їх. Він запрошував мене до себе в мотель на ніч, і я йшла, нічого не пояснюючи ні Ньєвес, ні Ріті — ми обоє знали: що б ми не сказали, їм це не сподобається.

Ріта в дванадцять років, розшукуючи батька, добралася в Сполучені Штати, пройшовши пішки пустелю Сонору, і вже понад тридцять років жила в Лос-Анджелесі без документів. Вона була давньою подругою Роя.

— Він був єдиним білим хлопцем у нашій школі. Якби ви бачили, Віолето, як його духопелили інші, доки він не навчився швидко бігати і давати здачі, — розповіла вона мені.

Ріта була вдовою, її діти жили в інших штатах і збиралися разом лише на Різдво і Новий рік; вона почувалася самотньою, і тому прийняла Ньєвес, коли Рой попросив на якийсь час прихистити вагітну дівчину, в якої нема родини. Ріта без вагань взяла її до себе: їй потрібне було товариство і хтось, про кого можна було дбати.

Останні тижні Ньєвес, одутла і безсила, пролежала в шезлонгу в садку, опалюючись на сонці та дрімаючи. Ми з Рітою шили, сидячи біля неї, і говорили про наші і чужі життя, про телесеріали, про мою країну та її. Одного разу я запитала її, чи не була вона закохана в Роя Купера, і вона обурено відказала, що в її житті був лише один чоловік, її законний муж, «хай спочиває в мирі». На кухні, де Ньєвес не могла нас чути, ми говорили про неї. Ріта, як і я, була у захваті від скорої появи малюка: вона приготувала для нього колиску і шила вдяганки.

— Уповаю на Бога, що Ньєвес залишиться жити зі мною. Моя єдина внучка живе зі своїми батьками у Портленді. Я була б дуже щаслива мати в своєму домі малюка, — сказала вона, але думка про те, що Ньєвес залишиться в Лос-­Анджелесі, здалася мені безглуздою: вона мусила вернутися в свою країну, де їй допомагатиме її родина.

Моя донька завжди жила одним днем, покладаючись на удачу, не маючи ні планів, ні цілей, ні задумів. У цьому вона також була схожа на Хуліана. Кілька разів я пробувала вивідати, що вона збирається робити після того, як народить, але вона відповідала ухильно.

— Для чого забігати наперед? Майбутнє робить нам сюрпризи, — казала вона.

Ньєвес лише вибрала дитині ім’я: якщо це буде дівчинка, то зватиметься Каміла, а якщо хлопчик, то Каміло.

Третьої п’ятниці жовтня Ньєвес прокинулася дуже рано, нарікаючи на біль голови, і через дві години, коли, бажаючи випити третю чашку чорної кави, яка, на її думку, була універсальним засобом проти всіх болячок, вона встала, біля її ніг утворилася велика калюжа навколоплідних вод. Ріта зателефонувала Рою, який того тижня випадково перебував у Лос-Анджелесі, і невдовзі ми четверо вже були в приймальному покої пологового будинку. Переймів у Ньєвес не було, вона лише скаржилася на нестерпний біль голови.

Приїхавши, ми досить довго чекали, поки її обстежать і виявлять, що в неї захмарний артеріальний тиск. Усе відбувалося настільки хаотично, що наступні години і дні зливаються в одну довгу ніч роздроблених