Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

— Зі мною все гаразд, мамо, — прошепотіла Ньєвес, заплющивши очі і поклавши руку на чоло, щоб захиститися від сліпучого світла ламп на стелі.

Тоді я бачила її востаннє. Її забрали, швидко відвізши на каталці до подвійних дверей, за якими вона зникла і ми залишилися самі у крижаному коридорі.

Лікарі сказали, що зробили все можливе, аби її врятувати, але стабілізувати артеріальний тиск не змогли: у неї почалися конвульсії, вона знепритомніла і впала в кому. Лікарям вдалося зробити кесарів розтин і дістати немовля, але у Ньєвес відмовило серце і через кілька хвилин вона померла. Мені страшенно жаль, Каміло. Мені б хотілося, аби ти після народження встиг бодай якусь мить полежати на грудях матері, пізнав її запах, тепло, відчув доторк її рук, почув, як вона кличе тебе на ім’я.

Скільки ми чекали? Цілу вічність. Якоїсь миті медсестра вклала мені в руки немовля, загорнуте в білу пеленку і в блакитній шапочці на голові.

— Каміло, Каміло... — прошепотіла я крізь сльози.

Крихітний, поморщений, легенький, як жмутик вати, ти ледве дихав.

— Ви бабуся, чи не так? З вашим внуком все добре, але його мусить оглянути педіатр і зробити необхідні аналізи, — сказала та жінка.

Ти мусив лишитися в палаті для новонароджених, де ми зможемо тебе навідувати; то була справа кількох днів: ти мало важив, мав жовтуху, нічого страшного, загалом вона сама минає, сказали нам, але... Медсестра дозволила мені потримати тебе кілька хвилин, а потім нас розлучили.

Нам принесли яблучний сік, і Рой дав мені якусь таблетку, яку я випила без зайвих питань, гадаю, то був транквілізатор. Я все ще не усвідомлювала того, що сталося, не розуміла пояснень, запитувала про Ньєвес, наче не чула, що вона померла. Якийсь чоловік, який представився як лікарняний капелан, відвів нас у маленьку капличку, залу, обшиту світлим деревом, де не було ніяких релігійних образів, заповнену світлом, яке просочувалося через вітражі, де вже лежала на каталці моя донька — аби ми з нею попрощалися.

Ньєвес спала. Була спокійною і гарною, як ніколи: делікатне обличчя зі засмаглою церою, вії, як у ляльки, в обрамленні медового кольору волосся із білими кінчиками. Рой заявив, що піде заповнити формуляри, і забрав із собою Ріту і капелана, щоб я могла поговорити зі своєю донькою без свідків. Саме в тій лікарняній кімнаті, з розбитим від горя серцем, я пообіцяла Ньєвес, що буду її сину матір’ю, батьком і бабусею, значно кращою матір’ю, ніж була для неї, самовідданим і чесним батьком, якого вона не мала, і найкращою бабусею на світі; що я житиму всі ті роки, які вона не встигла прожити, аби Каміло не був сиротою, що я дам йому стільки любові, якої йому вистачить, аби ділитися з іншими. Це і багато іншого сказала я їй поміж ридань, затинаючись, даючи одну обітницю за іншою, аби вона спочила в мирі.

Розповідаючи це тобі, Каміло, я знову відчуваю той біль, який того дня проштрикнув мені груди і який повертається знову і знову, невідступний біль, який б’є мене навідліг. Гіршого, ніж цей, не може бути болю, він настільки великий, що для нього немає назви. Я знаю, знаю... на що я ремствую? Смерть моєї доньки не була карою, я — лише статистика, це найдавніше і найзвичніше в історії людства страждання: раніше і не сподівалися, що всі діти будуть жити, багато помирало ще малими, так і понині є в значній частині світу, але це аж ніяк не зменшує жаху, якщо мати одна і та сама. Я відчувала в душі порожнечу, кровоточиву пустоту, до мене не доходило повітря, мої кості були з воску, моя душа втекла. А світ і далі котився, наче нічого не сталося: вставати, робити один крок, за ним ще один, здобуватися на голос і відповідати, я не втратила розум, п’ю воду, мій рот повен піску, очі печуть, і моя застигла, крижана дівчинка, вирізьблена з алебастру, моя доня, яка вже не назве мене «мамою», яка лишає жаский слід у моєму житті, спогад про її сміх, її принадність, її бунтарство, її страдництво.

Мені дозволили на кілька годин залишитися поруч із Ньєвес у тій голій каплиці. Денне світло потроху згасало у вітражах, хтось прийшов, щоб запалити світильники, що імітували воскові свічки, і хотів вкласти мені в руки чашку чаю, але не змогла її втримати. Я була зі своєю донькою, сам на сам, і змогла нарешті сказати їй те, чого не казала за життя: як я її любила, як роками за нею скучала. Я змогла проститися, сказати «прощай», поцілувати її, попросити пробачення за гріхи бездіяльності та недбальства, подякувати їй за те, що вона була, пообіцяти, що вона житиме в моєму серці та серці свого сина, попросити, щоб вона мене не покидала, щоб приходила в снах, посилала мені знаки і ключі, щоб поверталася, втілена у кожній молодій красуні, яку я побачу на вулиці, щоб являлася мені як дух глупої ночі і як відблиск світла ополудні. Ньєвес. Ньєвес.

Нарешті Ріта і Рой прийшли за мною. Допомогли мені звестися на ноги і обійняли мене зусібіч; так вони мене й підтримували, доки я не заспокоїлася, огорнута теплом їхньої дружби. Ми попрощалися з Ньєвес, поцілувавши її в чоло, і вони провели мене до виходу. Надворі вже споночіло.

Через два дні, поки ти перебував на обстеженні в лікарні, твою матір кремували. Зрозумій, Каміло, я не могла покинути її тіло в Лос-Анджелесі, так далеко від її родини і країни. Її прах був зі мною, доки я не змогла поховати урну з ним на цвинтарі в Науелі. Там я з нею возз’єднаюся.

І знову в найсумніші миті мого життя Рой Купер прийшов мені на порятунок. Природно, що як у кожній нормальній родині дбати про дитину мала я, але Рой пояснив мені, що за народженням мій внук є громадянином Сполучених Штатів і буде складно отримати дозвіл на те, аби вивезти його з країни. За відсутності матері й батька його долю вирішуватиме ювенальний суддя, але розгляд цієї справи може затягнутися, а тим часом малюк перебуватиме в прийомній родині, яку призначить ювенальний суд. Не встиг він пояснити мені проблему до кінця, як я втратила голову: перше, що спало