Читати книгу - "Olya_#1"

— Яку?

— Корисну.

— Олю!..

Вона приснула і підняла на нього погляд — Макс виглядав засмученим.

— Ну, коханий… — вона простягла ліву руку і погладила йому передпліччя. — Ти мені трошки заважаєш, — добродушно всміхнулась.

— Ну мені ж цікаво!..

— Ну добре, добре — лише не ображайся, якщо я бурчатиму собі під ніс, окей?

Макс із готовністю закивав.

— У нас його називають «masterok», це така універсальна ремонтна приблуда… — вона узялась знову хвацько орудувати інженерним ножем. — Зараз сам побачиш, лише ось…

Вона знов зосереджено нахмурилась і підчепила ножем вологу зв’язку акумуляторних батарей… Макс слухняно мовчав і позирав, як вона виколупує з корпусу ін’єктора контрольну панель, але потім усе ж не втримався:

— То ці шпильки, ти що, їх..?

— Накачала своєю кров’ю, — кумедно пирхнула Оля, не відриваючись від роботи.

— А це… — Макс задумався.

— Не кров’ю, а електролітом. І…

Вона обережно від’єднувала від контрольної панелі ін’єктора синювату плівку капілярних з’єднань…

— Коротше кажучи, я змоделювала в своїх судинах вузькоспеціалізований вид ботів — вони «заразять» шпильки і утворять… такий паразитичний організм, «поліп», він перепрошиє шпильки. Та, власне, уже…

Оля кивнула на нерухомі тільця шпильок.

— А вони… — Макс скептично торкнув одну, і та поплила по повітрю до Олі. — Вони взагалі живі? Виглядають мертвими.

Оля всміхнулась, і раптом шпилечки заворушились і поповзли по повітрю до Макса. Той здивовано вирячився, а вони, підповзши зовсім близько, раптом почали скручуватись… в його ім’я. Декілька шпилечок склались перед ним в слово:

«Максе…»

Інші заметушились і склались поруч в:

«…я…»

Ще декілька підповзли і утворили:

«…тебе…»

А решта шпильок раптом змінила колір на червоний і сплелася в велике сердечко. Сердечко запульсувало і розпалось на слово:

«…люблю».

Макс здивовано зиркнув на Олю — та єхидно всміхалася, так і колупаючись у розібраній контрольній панелі ін’єктора.

— Ти… ними керуєш? — спитав врешті він, також посміхнувшись.

— Власне, в якомусь сенсі вони тепер частина мене. Шпильки… — вона поцупила кілька шпильок в жменю, — …це один із найдоступніших замінників інтерактивних з’єднань. Ними, наприклад, можна хакнути банківський термінал або касового дрона, дуже зручно — заходиш, наприклад, у торговий центр і… начебто випадково губиш шпильку. І йдеш собі геть.

Оля взяла деталі з контрольної панелі ножа і піднесла до їхньої капілярної сітки одну шпильку. Та проворно витяглась в тонюсіньку ниточку і вп’ялась в синювату вологу плівку… і зникла. Оля провернула це зі ще кількома шпилечками.

— Тебе…

Макс задумався і несвідомим рухом потягся до потилиці.

Оля приснула — ця його звичка завше її веселила.

Він смикнувся, мов обпечений, і опустив ту руку.

— Тебе цьому навчили в твоїй… банді?

Оля ще дужче розсміялась з оцього його «банді», але роботу не полишила — прирощувала до фокус-лінзи ін’єктора акумулятори та променеву трубку ножа.

— Ні, хех… в моїй «банді» у мене була інша спеціальність.

— Яка ж?

Оля печально зітхнула:

— Дрім-аналітик. Цим я займаюсь і в Skytek.

Вона полишила в спокої слизький ланцюжок акумуляторів і заходилась пояснювати:

- Є таке російське слово «upyr'», так нас називали — граймер-упир… Це значить… Ну, образно кажучи, це вміння розгадати дрім — є купа методик і прийомів, як це можна зробити. Є, наприклад, система лейтмотивів — кожен дрім має неповторний малюнок лейтмотиву, це треба захопити і… Так можна, відштовхуючись від виявленої системи, зрозуміти механіку дріму і взяти його під контроль, можна розпізнати авторство дріму, розібрати його до фундаменту, образно кажучи. Але це лише один із можливих варіантів… хоча й вельми дієвий. Можна, наприклад…

Вона взяла до рук іще кілька шпильок і немовби зв’язувала ними, зшивала химерну конструкцію з клубка акумуляторних батарей, шматків контрольної панелі, фокус-лінзи та шлуночка ін’єктора, променевої трубки ножа…

— …Можна відчути дихання дефендера — це взагалі крутий рівень, ламає дрім до основи.

— Дихання чого? — Макс наморщив чоло.

— Ну це такий вираз… Знаєш, що таке дефендер?

— Ну це… — він задумався.

— Це штука котрою ти користуєшся щоразу, коли «дрімаєш», — Оля знову всміхнулась. — Skytek Corporation використовує потужний зламостійкий дефендер з багатоступеневим захистом, але… Ну, коротше, це штука, яка стереже твій дрім від зовнішніх подразників і по можливості нейтралізує їх. Стереже твій сон, якщо можна так висловитись.

Оля заходилася з допомогою інженерного ножа вмонтовувати отой видовжений клубочок в корпус ін’єктора — клубочок при цьому тоншав та вирівнювався.

— Дефендер — це, по суті, окрема сутність у твоєму дрімі — його адмін, його бог. Ти його не відчуваєш, але він постійно там — регулює твій дрім, оптимізує його під тебе, контролює процес. — Оля на хвильку задумалась. — Він постійно там і… ну є такий вираз — «подихи дефендера», це значить, усі оті невловимі сигнали його присутності, так, саме «впіймавши» їх, ти можеш в принципі узяти дефендер під контроль, а значить, контролювати весь дрім, свій, або чужий, або комунікаційний — все одно.

— Тобто, — Макс тяжко струснув головою, немов од запаморочення, — ти там у себе займалась дрімами…

— Так.

Оля опустила корпус ін’єктора-мутанта на «стіл» і за допомогою інженерного ножа обережно заливала в його «ранку» біогель зі звичайного стерилізаційного термоса.

— Хай трошки настоїться… — сказала, немов про себе.

— А де ж ти навчилась… — вів далі Макс, — оцього всього?

— У мами, — здвигнула плечима Оля. — Вона інженер, і з п’яти років тягала мене по об’єктах «Voskhod. Net» — все одно мене ні з ким було залишити, а залишати саму було небезпечно.

— Небезпечно?

— Ну, як тобі… коротше, це окрема тема.

Вона поправила закудлане каштанове пасмо, і погляд її зробився трошки більш хижим… але вона зиркнула в небесно-блакитні Максові очі і тут же просвітліла, тепло всміхнулась.

— Я була, скажімо… я була «больовою точкою» тата — через мене можна було на нього вплинути, і мама мене постійно тягала з собою. Потім, коли на тата спробували «вплинути», він, ну його люди, вжили заходи щодо моєї безпеки, ну…

Вона задумалась, і Макс тут же змінив тему:

— А коли воно настоїться, — тицьнув він пальцем в ін’єктора-мутанта, — то що буде?

Оля всміхнулась і вкотре подумала, що Макс — найкращий хлопець у всьому обжитому Всесвіті і поза ним — ну як він так уміє відчувати її настрій, її оці власні «больові точки»?..

Вона вкотре засоромилась себе — можливо, вона не надто щира або не така чуйна з ним, як він із нею, можливо… Її це мучило, їй насправді дуже хотілось відкритись йому, стати беззахисною перед ним, відкрити йому свою душу, і хай він що захоче з нею, те й