Читати книгу - "У війни не жіноче обличчя"

сержант, командир відділення зв’язку

«Я всю війну усміхалася... Я вважала, що маю усміхатися якомога частіше, тому що жінка має світити. Перед відправкою на фронт старий професор нас так учив: "Ви повинні кожному пораненому казати, що ви його любите. Найсильніші ваші ліки — це любов. Любов зберігає, дає сили вижити". Лежить поранений, йому так боляче, що він плаче, а ти йому: "Ну, мій любесенький. Ну, мій гарнесенький..." — Ти мене любиш, сестричко?" (Вони нас усіх, молоденьких, звали сестричками.) — "Звісно, люблю. Тільки одужуй скоріше". Їм можна було ображатися, лаятися, а нам аніяк. За єдине лайливе слово нас карали аж до гауптвахти.

Важко... Звісно, важко... Навіть ось у спідниці залізти на машину, коли лише чоловіки кругом. А вантажівки високі, спеціальні санітарні машини. Видерися на саму гору! Спробуй...»

Віра Володимирівна Шевалдишева,

старший лейтенант, хірург

«Дали нам вагони... Товарняк... Нас дванадцятеро дівчат, решта всі чоловіки. Десять-п’ятнадцять кілометрів проїдемо, і поїзд стоїть. Десять-п’ятнадцять кілометрів — і знову нас у глухий кут. Ні води, ні туалету... Зрозуміло?

Чоловіки розкладуть вогнище на зупинці, трусять вошей, обсихають. А нам де? Побіжимо за якесь укриття, там і роздягаємось. У мене був светрик плетений, так воші сиділи на кожному міліметрі, у кожній петельці. Подивишся — занудить. Воші бувають головні, натільні, лобкові... У мене були вони всі... Але не буду ж я коло чоловіків... Не буду разом із ними вошей цих смажити. Соромно. Викинула светр і залишилася в самій сукні. На якійсь станції чужа жінка винесла мені кофтинку, черевики старі.

Довго їхали, а потім ще довго йшли пішки. Був мороз. Я йшла і все тримала люстерко: чи не обморозилася? Увечері бачу, що обморозила щоки. Яка ж бо дурна була... Чула, як обморозити щоки, то вони білі. А в мене червоні-червоні. Ось, думаю, нехай би вони завжди у мене були обмороженими. А назавтра вони почорніли...»

Надія Василівна Алексєєва,

рядова, телеграфістка

«У нас було багато вродливих дівчат... Пішли до лазні, а при лазні перукарня працювала. Ну і, одна на одну дивлячись, брови всі пофарбували. Давав же нам чосу командир: "Ви воювати приїхали чи на бал? "Усю ніч плакали, відтирали. Уранці ходив і повторював кожній: "Мені потрібні солдати, а не жінки. Дами на війні не виживають". Дуже суворий командир. До війни він був учителем математики...»

Анастасія Петрівна Шелег,

молодший сержант, аеростатниця

«Мені здається, я два життя прожила — чоловіче і жіноче... Коли потрапила до училища, там відразу військова дисципліна: і на навчанні, і в строю, і в казармі — все за статутом. Потурань нам, як дівчатам, ніяких. Тільки й чули: "Припинити розмови!" "Розмови!" Увечері хочеться посидіти, повишивати... Ну, щось жіноче згадати... Не дозволялося в жодному разі. А ми залишилися без дому, без домашніх турбот, і було якось ніяково. Давали лише годину відпочинку: сиділи в ленінській кімнаті, писали листи, можна було постояти вільно, поговорити. Але ні сміху, ні гучного крику — усе це заборонялося.

— Пісню можна було заспівати?

— Ні, не можна.

— А чому не можна?

— Не дозволяється. Ось у строю йди, співай, якщо дадуть команду. Команда: "Пісню! Заводь!"

— А так не можна?

— Не можна. Це не за статутом.

— Важко було звикати?

— Мені здається, я і не звикла. Тільки встигнеш заснути, раптом: "Підйом!" Як вітром здуває нас із ліжок. Починаєш одягатися, а в жінок одежин більше, ніж у чоловіків, то те летить із рук, то те. Нарешті ремінь у руки — і бігом до роздягальні. На ходу хапаєш шинель і мчиш до збройниці. Там одягаєш чохол на лопату, просмикуєш крізь ремінь, одягаєш підсумок на нього, абияк застібаєш. Хапаєш гвинтівку, на ходу закриваєш затвор і з четвертого поверху сходами буквально скочуєшся вниз. У строю опоряджаєшся. І на все це даються лічені хвилини.

А це вже на фронті... Чоботи в мене на три розміри більші, загнулися, пил у них в’ївся. Господиня принесла два яйця: "Візьми на дорогу, така худенька, що скоро переломишся".

А я тихенько, щоб вона не бачила, розбила ці два яйця, вони маленькі були, і почистила чоботи. Звісно, хотілося їсти, але перемогло жіноче — бути гарною. Ви не знаєте, як шинельтре, яке воно все важке, яке воно все чоловіче — і ремінь, і все. Мені дуже не подобалося, що шинель шию тре, і ще ті чоботи. Крок змінювався, все змінювалося...

Я згадую, що ми були сумними. Завжди ходили сумними...»

Станіслава Петрівна Волкова,

молодший лейтенант,

командир саперного взводу

«Не так легко було перетворити нас на солдатів... Не так просто...

Отримали обмундирування. Старшина вишикував:

— Вирівняти носки.

Ми вирівнюємо. Носки рівні, а самі ми позаду, бо чоботи сорокового-сорок першого розмірів. Він:

— Носочки, носочки!

А потім:

— Курсантки, груди четвертої людини!

У нас це, звісно, не виходить, і він на повний голос:

— Що ви там до кишень гімнастерок поклали?

Ми сміємося.

—