Читати книгу - "Руйнація, Ріна Бейкер"

  Насправді, ми заручники свого образу. Я так довго вдавала сильну жінку, що ніколи не буде благати про увагу, просити приділити їй час, або розповідати про свої страхи чоловіку. Вже чверть години дивлюсь на телефон, читаючи імʼя Кайла та вагаюсь, чи варто натискати на кнопку виклику. Я занадто горда для цього, але навіть мої міцні стіни потихеньку дають тріщину. 
   Він зник на дванадцять днів. Не те, щоб я рахувала, просто... Якщо це прийом, аби показати, що я йому байдужа, то він козел. Я ж, в свою чергу, ні про що інше не можу, бляха, думати, окрім нього. Раптом з ним щось трапилось, а я, як остання ідіотка думаю лише про свої образи. Та ні, що може трапитися з чим чоловіком? Це ж… Кайл. 
   Як тільки я готова натиснути на кнопку виклику, на телефон приходить повідомлення. Від нього. Серце пропускає удар, та робить кульбіт, на обличчі зʼявляється дурнувата усмішка. В кафе на розі вулиці людно, всі зайняті собою та своїми компаніями, не думаю, що комусь є діло до мого приступу раптової радості.

Кайл: Як ти там, зіронько? 
Я: Як і всі зіроньки світу - у підвішеному стані. 
Кайл: Як проводила цей час, чим займалася? 
Я: Вибач, нагадай, хто ти? Я не запамʼятовую випадкових людей, що зникають з мого життя так швидко, як і зʼявилися. 
Кайл: Рік приїде за тобою. За годину. Візьми одяг на два дні. 
Я: Вибач, маю плани. Занадто щільний графік, тобі варто було робити попередній запис, а не ставити мене перед фактом за годину. 
Кайл: Я наполягаю.
Я: Я теж.

   Так міцно стискаю щелепу, що, здається, чую тріск кісток. Я дуже хочу побачити його. І це неймовірно бісить.

Кайл: Гаразд, Рік приїде за дві години. Тобі достатньо буде стільки часу? 
Я: Достатньо. 
Кайл: Тоді я чекаю на тебе.

   Подумки бʼю себе по обличчю, тому що в ту ж секунду підривають з місця, розраховуюсь за випитий чай, та лечу додому на крилах пришилепкуватості.

   Складаю речі в невелику валізу, що вже багато років використовую для ручної поклажі. Дві майки на тонких бретелях, чорні легінси, футболка, довго дивлюсь на комплект чорної білизни, що вже більше місяця без діла лежить в шухляді. Не знаю, чим думала, коли купувала її, ці трусики з відкритим доступом… Наче я дійсно планувала використовувати їх за прямим призначенням. Хмикаю, відчиняючи шухляду, але в останній момент змінюю курс, кладучи білизну до валізи. Далі все як в тумані, і от в мене вже спаковано стільки речей, що я притискаю її зверху, аби замкнути. Цього стане не просто на два дні, а на цілий місяць. 

   Рік забирає речі з моїх рук, з теплою та знайомою усмішкою, що нагадала мені про його доньку. 
— Твій бос — диктатор. Ти знав по це? — запитую, вмощуючись в сидіння авто. 
— Як ніхто інший, люба, — він тре брову вказівним пальцем, та захлопує дверцята. 
— І чому він вирішив так раптово викликати мене на килим? — цікавлюся, коли ми повільно виїжджаємо на дорогу. 
— Йому вже краще, гадаю він набрався сил, аби приймати гостей, —мʼяз на його щоці грає, пульсуючи. 
— Краще? — здивування чітко малюється на обличчі. Серце легенько стискається. 
— Так, лікар відпустив додому, зализувати рани на рідній території. 
— Що з ним трапилось? — я різко обертаюсь, стискаючи підлокітник. 
— А ти не знаєш? — він кидає на мене швидкий, здивований погляд. — Я гадав, що ви доволі… кхм… тісно спілкуєтеся.  
— Ріку, що сталося? - шлунок зводить раптовим спазмом страху. 
— Кайл потрапив у невеличку ДТП. Точніше, йому допомогли в неї потрапити. 
   Я зойкаю, вдихаючи маленьку дозу повітря, наче в моїх легенях обмаль місця. Всі мої образи на Кайла випарувалися, залишаючи лише тривогу. 
   Я хотіла розпитати Ріка про подробиці, але втупилася у споглядання картинки за вікном, не розрізняючи зміну пейзажу. 
— Бет, все добре? Ти зовсім бліда, — стурбовано запитує Рік. 
— Так-так, все нормально, — я хитаю головою, тягнучись до консолі, аби збільшити звук музики. — Можна? 
— Звісно, врубай наповну, — він натягує усмішку та стискає кермо.

   За годину ми підʼїхали до воріт, за якими видніється будинок Кайла. Я виходжу з авто, жадібно ковтаючи повітря. Підборіддя тремтить сильніше і сильніше, коли я наближаюся до вхідних дверей. Рік передає мені валізу, і робить крок назад .
— Бувай, Бет, гарних вихідних, — він тягне руку до мене, але різко забирає її, стискаючи в кулак. 
— Ти не зайдеш зі мною? — барабаню пальцями по ручці валізи. 
— Ні, Кайл не дуже любить, коли я… поруч з тобою, — його очі дивляться всюди, але не на моє обличчя. — Поїду до Брі, обіцяв їй спільні вихідні. Коли, як не зараз? 
   Він розвертається та ступає на сходинку.  Я в два кроки наздоганяю його, ловлячи за передпліччя. Мʼязи чоловіка напружуються, наче у передчутті небезпеки.
— Стривай, — я тягнусь до сумки на плечі. Перебираючи вміст, знаходжу ключі та знімаю брелок у формі морозива в ріжку. Не пам’ятаю де і чому я його купила, але він завжди зі мною. — Ось, передай їй, нехай це буде маленьке нагадування про мене. 
   Я беру його долоню в свою руку, кладу туди цю дрібничку та стискаю пальці чоловіка навколо неї. 
— Дякую, вона неймовірно зрадіє, — він гірко всміхається, та йде геть, не обертаючись.

   Я вагаюсь. Відчиняти двері, чи краще постукати? Якщо Кайл чекає на мене, то я маю зайти так. Схоже на злом із проникненням. 
   Як тільки я кладу руку на ручку та збираюсь натиснути на неї, двері відчиняються, а на порозі мене зустрічає Кайл без сорочки, із заклеєною бровою, та перебинтованим плечем. 
— Я гадала, що ти при смерті, — холодно промовляю, адже дійсно думала, що він в критичному стані. 
   Уїдлива посмішка з’являється лише на секунду, але він повертає контроль над емоціями. 
— І тобі привіт, Бетані. 
— Рік сказав, що ти потрапив у аварію. Я очікувала побачити зламані ребра, чи ногу, — дратуюсь, адже я, бляха, дійсно злякалася. 
— Вибач, що розчаровую, — сказав він, кусаючи нижню губу. — Так, невеличка дорожньо-транспортна пригода. Зайдеш? — Кайл робить крок вбік, запрошуючи мене. 
— Ні, розвернусь і піду в ліс! — я проходжу повз, штовхаючи його плечем. 
— Я теж радий тебе бачити. 
— Тобто, ти не був настільки знесилений, щоб навіть не мати змоги написати мені бодай слово, після того, що між нами сталося? 
— А що між нами сталося? — він хмуриться, дивлячись в моє обурене обличчя. 
— Те, чого не мало б бути, придурку, — я різко розвертаюся та йду вглиб будинку, він крокує за мною. — То що, для чого я тобі тут? 
   Його дім, бляха, розкішний. Світлі стіни прикрашені картинами, де абстрактними лініями розходяться чорні тріщинки. Над головою звисають плафони гранітного кольору, сяючи теплим світлом. Вітальня велика та простора, посеред неї стоїть смарагдовий диван, обрамляючи журнальний столик чорного кольору, в центрі якого горить вогонь, облизуючи своїми тонкими язиками повітря. 
   Я сідаю на краєчок дивану, та кзакидаю ногу на ногу. 
— Ти злишся на мене? — запитує Кайл, приземляючись на крісло навпроти. 
— З чого б мені злитися? Ні, я просто байдужа до тебе. Але так, зізнаюся, мене нервує те, що ти змусив мене припхатися сюди. 
— Бетані, ти не байдужа до мене, — він має такий вигляд, наче впевнений в своїх словах. — Ти благала, щоб я кінчив на твоє обличчя. Так не кажуть тим, хто байдужий. 
— Дійсно? Не пригадую, щоб я про це благала. 
— Припини, зіронько, я не маю часу на ці ігри, — він підводиться та йде до барної стійки, аби відкоркувати пляшку вина.
— А в мене цього часу — хоч відбавляй. Цілих два дні, — ціджу крізь зуби. 
— Я не міг тобі написати, тому що мав важливу справу, після якої Енцо Мореллі вирішив мене прибрати. Та він не врахував, що мій автомобіль занадто безпечний, аби водій загинув від лобового зіткнення, — він простягає мені келих червоного вина, стоячи над головою. 
— З чого ти взяв, що це був Енцо? 
— Тому що, він оголосив полювання за мною. Хоче помститися за смерть Бруно, — чоловік сідає поруч, торкаючись своєю ногою мого стегна. 
— Це ти? Ти вбив його сина? — важко ковтаючи грудку в горлі, запитую я, повертаючи до нього голову. 
— Ні, — він хитає головою. — Це зробив не я. 
— Хух, добре, — наче той факт, що він особисто не вбивав брата Дієго, знімає всю відповідальність за інші злочини. Я не знаю які вони, проте впевнена, що їх чимало. 
— Його вбила ти, — тихо промовляє чоловік, утримуючи мій шокований погляд. 
— Що? — я вирячую очі. — Не вішай на мене те, чого я не робила! Чи це якийсь новий план, аби вмити руки? 
— Це правда. Той чоловік, що стріляв в тебе — Бруно, — спокійно каже він, та робить ковток з келиху. 
   Мене обливає гарячою водою, а за нею на голову падає крига і так по колу, у вухах нестерпно дзвенить та гупає. Я намагаюсь усвідомити його слова. 
— Я? Я вбила того хлопця? — слова лунають так далеко, наче вилітають з чужого рота. 
— Бетані, це був самозахист, — він торкається мого передпліччя. — Ти не мала іншого вибору. 
— Мені кінець. Енцо… — я здригнулася. — він знає, що я в цьому замішана? 
— Ні. Мореллі впевнені, що це зробив я, — Кайл забирає келих з моєї руки і ставить на столик. — Тобі не варто більше бачитися з Дієго, він проявляє занадто багато інтересу до твоєї персони. Це починає скидатися на щось більше, аніж просто план по використанню тебе для здобуття інформації. Того, що ти зробила, наразі буде достатньо. Поки вони будуть бігати за підставними людьми у Мексиці та на Сицилії, шукаючи тих, з ким я «таємно» заключив угоду — я зможу спокійно перерізати їм всі шляхи до моїх інформаторів, та витіснити їх з ринку. 
— Я працюю на Енцо, — не моргаючи кажу тремтливим голосом. — В понеділок я їду в їх сімейний маєток. Як в такому разі мені триматися подалі від Дієго? 
— Перепрошую? Тобто, працюєш на Енцо? — він розглядає моє обличчя, шукаючи натяк на жарт. — Скажи, що це не правда, ти щось сплутала. 
— Ні, я працюю на цього чоловіка. І не знаю, як тепер дивитися йому в очі, не видаючи того, що я забрала життя його сина. 
— Поглянь на мене, — він кладе долоню на мою щоку, погладжуючи її великим пальцем. — Ти можеш відмовитися. 
— Якщо я відмовлюся, то втрачу роботу. 
— Байдуже, знайдемо для тебе щось інше, —знизуючи плечима говорить він. 
   Я заплющую очі, поки всередині починає булькотіти чиста лють. 
— Ти, бляха, серйозно? Знаєш скільки я пройшла для того, щоб мати те, від чого ти пропонуєш так просто відмовитися? — з кожним словом я підвищую голос. — Для чого ти доручив мені це завдання з Мореллі? Тобі було відомо, що я вбила Бруно! Чому ти використав саме мене? Варто було заплатити більше грошей своїй любій Жаклін, та продовжувати виставу з нею, роблячи її подвійним агентом! Чому я? — кричу, пальцем боляче тикаючи собі в груди. 
— Я не міг довіряти їй. 
— А з якого хріна ти вирішив, що можеш довіряти мені? — пищу, притискаючи долоні до серця. 
— Я відчував, що ти не зробиш як вона. 
— А якщо зроблю? 
— Ні, такого не буде. 
— Я розповім йому, — хапаючись за міцне передпліччя, намагаюсь забрати його долоню від свого обличчя. 
— Ти з глузду зʼїхала? — він ще сильніше притискається до мене. 
— Поки той, кого я вбила видавався лише чорною тінню без обличчя, я могла переконувати себе в тому, що він навіть людиною не був, проте зараз… — щоками покотилися сльози. — Я бачила його фото, він був таким молодим та усміхненим, а я забрала його життя. Здається, я заслуговую на покарання. 
— Бетані, вважай, що це твоя помста. 
— Помста? — сміючись, видихаю. — За що мені йому мстити? За тебе? За те, що групка дорослих чоловіків не можуть поділити пісочницю, в якій грають? 
— Гаразд, — його палець витер мої сльози. — Я тобі розповім все, що знаю, а ти обіцяй, що не будеш бурхливо реагувати. 
   Міцно стискаю його руку, вганяючи нігті в шкіру. Він навіть не морщиться. 
— Я не можу такого обіцяти. Але кажи, якщо вже почав вечір відвертих розмов на піжамній вечірці. 
— Це стосуватиметься твого батька, — він ставить свій келих поруч з моїм і різко повертає моє тіло, обіймаючи з-за спини. 
— Кайле, відпусти мене! — я хочу вирватися, але він притискає мої руки до тулуба. 
— Ти знаєш чим займався твій батько? — спокійно запитує, прямо біля мого вуха. 
— Ні, мама не захотіла ділитися такою інформацією. Бреше, що не знала, та навіть не цікавилася. 
— З юності він працював на родину, яка була для нього другою сімʼєю, яку він віднайшов після того, як опинився на вулиці. 
   Я стислася від почутого. Батько ніколи не розповідав про своє минуле. Та й я була дитиною. Не думаю, що про такі речі говорять з малолітніми доньками. 
— Продовжуй, — заплющуючи очі прошу я. 
— Він був для них, як для мене Рік. Всі справи, що стосувалися допиту полонених, конкурентів, або їх усунення, вирішував саме він, — продовжує чоловік. 
— Мій батько не був вбивцею! — я напружуючи всім тілом, тамуючи тремор. 
— Ти не знала свого батька, зіронько, — він проводить кінчиком носа за моїм вухом. — Їх звʼязок був більшим, аніж суто робочі відносини, але потім між ними пробігла кішка, він вирішив покинути все та почати нове життя з твоєю мамою. Невдовзі на світ зʼявилася ти. 
— Він залишив це задля неї? — шепочу, дивлячись перед собою. 
— Мені цього невідомо. Але це не кінець історії, — я відчуваю жар його оголеної шкіри за спиною. - Його смерть. Все не так однозначно, як здається на перший погляд. 
— Я бачила його тіло в петлі. На власні очі, Кайле. Мама досі проклинає церкву за те, що ми тоді були там, а на вдома. Вона більше жодного разу не переступила її поріг. 
— Вони саме так розправляються зі своїми людьми, що їх зрадили. Влаштовують інсценування самогубства. 
— Але батько залишив записку, — роздумую я. — Він попросив пробачити його за те, що не зміг зі всім впоратися, що… 
   Я здригнулася від усвідомлення. 
— Що таке? — запитує Кайл. 
— Я не бачила цю записку. Мама заховала її та ніколи не показувала мені, — гаразд, я маю купу нових запитань до цієї жінки, яка багато що приховує від мене. 
— Саме тому, ти можеш вважати це помстою за вбивство батька. 
— Стривай, що? До цього причетний Енцо Мореллі? — я вириваюся з хватки, дивлячись на Кайла з відкритим ротом. 
— Так, — він заплющує очі, та проводить правицею по обличчю. 
— Розповідай далі, — крізь стиснуті зі злістю зуби гарчу я. — Все, бляха! Таке відчуття, наче я живу в окремій бульбашці, куди не потрапляє жодна інформація. Всі все знають, але не я.
— Це все, що мені відомо. Я не знаю що між ними сталося, і чому Енцо не вбив його відразу, а лише через стільки років. Скажу лишень, що він знає хто ти. Тепер, коли найняв тебе — це навіть не вірогідність, а факт. Тобі краще залягти на дно. Залишайся в мене. Ти будеш в безпеці тут. 
— Ну вже ні, дякую, — зболено сміюся. — Я точно не погоджуся бути полоненою добровільно. Вже краще померти на волі, аніж існувати в чотирьох стінах, без правда на життя. 
— Бетані, ти не будеш полонянкою в моєму будинку. 
— А ким же тоді я буду? 
— Моєю… — він замовкає, зупиняючись на півслові. 
— Твоєю ким? 
— Просто моєю. 
   Він підводиться з місця, тягнучи мене з собою, швидким рухом охоплює мої стегна, обвиваючи навколо своєї талії та накриває губи поцілунком. 
   Я чиню супротив, але не йому, а самій собі. Я не знаю про цього чоловіка нічого. Чорт, та я й про себе ніхріна не знаю! Я не хочу хотіти його. Не зараз. Не після того, що звалилося на мене. Нова інформація вариться в котлі, намагається вкластися в голові, проте, не знаходить там місця. 
   Мої пальці стискають його волосся, я кусаю губу чоловіка, не шкодуючи його, відчуваю смак міді, що лоскоче язик. Він стогне та стискає мої сідниці з такою силою, що я скрикую, відпускаючи його губу. 
— Надумала кусатися? — гарчить в мої вуста. 
— Так, і я лише почала. 
— Шкода тебе засмучувати, але сьогодні тут керую я, — він припадає до мого вуха та ніжно затискає зубами мочку. 
— Шкода тебе засмучувати, але мені насрати, — я відтягую його голову від свого обличчя, та дивлюся в очі, кольору літніх сутінок. 
   Я накидаюся на нього з таким бажанням та голодом, кусаю, відтягую нижню губу, стискаю щоки долонею. Я хочу скривдити його, щоб він розділив той біль, що розриває моє серце. Я відчуваю сіль на язиці. Знову плачу. 
— Бетані, Бетані, поглянь на мене, — він зупиняє мене. 
— Ти зараз не в тому положенні, щоб сміти мене зупиняти, — я знову припадаю до його рота, цілуючи лишень губами. - Будь ласка, Кайле, скажи, що хочеш трахнути мене просто зараз, — потік сліз збільшується. 
— Ні. Не хочу, — він ставить мене на ноги. 
   Я дивлюсь на його член, що впирається в штани. 
— А називав мене брехухою. 
— Я хочу, щоб ти заспокоїлась та поспала, а завтра, на свіжу голову, ми обговоримо все знову, подумаємо, що робити зі всім цим. 
   Я відчуваю, як тіло стає невагомим, ніби всі сили покинули його в одну секунду. Більше не можу стриматися, захлинаючись справжніми риданнями. 
   Я — вбивця. Мій батько — вбивця. Чоловік, до якого мене, незрозуміло чому, тягне — вбивця. Моє життя котиться в прірву. 
  Міцні руки охоплюють мене і несуть у невідомому напрямку, поки паніка та страх накривають тіло бурхливою хвилею. Єдине, що тримає мене, як якір — рівне биття серця, до якого я притискаюся боком.