Читати книгу - "Солодка боротьба, Торі Шей"

Ясмін

Ми зайшли в зал ресторану, де всі вже повинні були зібратися. Щойно віддали верхній одяг гардеробнику, Фелікс упевнено взяв мене за руку, і ми повільно рушили далі. Я повернулась до нього з думкою, що вже деякий час крутилася у мене в голові:

— До речі, забула запитати, в якій школі ти вчився?

Він спокійно кинув:

— У ліцеї №12.

Я зупинилася, ледь не спіткнувшись. Це ж… ні, бути такого не може.

— Ліцей №12? — я відчула, як у мене підіймається хвиля здивування. — Я теж навчалася в початковій школі в цьому ліцеї.

Фелікс лише хмикнув, дивлячись на мене з тим самим спокійним поглядом. І знову повів мене вперед, не зважаючи на моє здивування.

— Чи могли ми перетинатися тоді? — ледь зібралася я, розуміючи, як неймовірно це звучить. Але йому, здається, було все одно.

Відчувалося так, ніби весь зал звернув увагу на нас. І хоча більшість гостей виглядали спокійно, я помічала, як погляди зосереджувалися на нас. Фелікс стояв прямо, його погляд був твердо впевненим, а манера рухатися — легкою й безтурботною. Всі ці люди, мабуть, колишні однокласники Фелікса.

— Диви, хто тут! — хтось із компанії помахав рукою, і Фелікс легко кивнув у відповідь.

Несподівано до нас наблизилася жінка в яскраво-червоній сукні. Її погляд ковзнув по мені трохи зухвало, а потім звернувся до чоловіка з тією ж відвертістю.

— Феліксе! — вона засміялася і обійняла його, ніби я зовсім не стояла поряд. — Я не вірила, що ти прийдеш, і, звісно, не з супутницею.

— Без неї я й не прийшов би, — весело промовив він, кидаючи на мене короткий, але теплий погляд. Я ледве стримала сміх, хоча його знайома виглядала розчарованою.

Фелікс допоміг мені сісти за стіл, а його пальці ковзнули по моїй руці з теплою ніжністю. Я майже не встигла відчути це, як зауважила, що всі чоловіки навколо почали розглядати мене надто прискіпливо, з майже показною цікавістю. Дехто ледь помітно схилив голову, ніби намагаючись краще роздивитися. Один із чоловіків, певно, його старий знайомий, посміхнувся.

— Фелікс, а де ж ти відкопав таку красуню?

Фелікс усміхнувся, ледве помітно хмикнувши, а потім, обіймаючи мене за плече, відповів: — Справжню коштовність не знайдеш там, де зазвичай шукають, — промовив він з тихою, майже невимушеною гордістю. — Іноді потрібні роки, щоб зрозуміти її справжню цінність.

Один із чоловіків з дещо пихатим виглядом, широко усміхнувся, але в його очах, здається, не було нічого доброго.

— А я дивлюся, ти, Фелікс, добре влаштувався, — звернувся він, старанно ховаючи легкий сарказм. — Здається, у тебе справи пішли вгору, га?

Фелікс спокійно кивнув, ніби нічого особливого не почув.

— Мабуть, ти це не так уявляв собі років двадцять тому, коли насміхався з мене у класі.

Раптом уся розмова завмерла. 

— Та це ж було в дитинстві, ти ж сам розумієш… Дитячі витівки, — чоловік намагався швидко повернути свою самовпевненість.

— Може, — кинув Фелікс холодно, але без особливої ворожості. — Просто цікаво, скільки з тих дитячих витівок стали основою твого дорослого життя.

Шепіт пройшов через зал. Деякі гості швидко відвели погляди, немов відчуваючи сором, і стало зрозуміло, що Фелікс більше не той, ким його пам'ятають.

— Часи змінюються, — додав він спокійно, — і люди змінюються разом із ними. Сподіваюсь, ви також не стоїте на місці, — ці слова прозвучали з таким рівним і майже байдужим тоном, що будь-яка інша спроба підігріти конфлікт виглядала б безглуздо.

Я схилилася до нього і шепнула:

— Ніколи б не подумала, що ти був об’єктом для знущань.

Фелікс усміхнувся, його погляд став теплим і ніжним.

— О, тоді я був зовсім іншим.

Уявити, що колись Фелікс, який зараз був уособленням сили й впевненості, стояв самотнім під градом насмішок, беззахисного перед жорстокістю інших — це здавалося чимось нереальним.

— Знаєш, що цікаво? — він зупинився, насолоджуючись цією паузою. — Серед тих глузливих облич колись знайшлося одне обличчя, яке стало моєю першою і єдиною захисницею.

— Так? — я навіть не знала, що сказати, очікуючи продовження.

— Тоді я був зовсім іншим, — він зупинився, ніби зважуючи свої наступні слова. — Але одна маленька дівчинка з гострим язиком вирішила, що буде стояти поруч зі мною. Вона сміливо стала між мною й моїми кривдниками, захищаючи мене так, ніби це було найприродніше у світі.

Це ж не…?

— І хто ж ця дівчинка? — запитала я, ховаючи легке хвилювання, але внутрішньо відчуваючи, що відповідь на це питання стане для мене несподіванкою.

Фелікс з ледь помітною усмішкою продовжив:

— Вона була дуже впертою й наполегливою, сміливою, можна сказати, що навіть безстрашною, наче знала, що не дозволить світові диктувати їй умови. А я тоді був настільки сором'язливим та гордим, що навіть не міг подякувати їй. Вона не мала жодних причин захищати мене. Просто з’явилася і стала поряд, як найнадійніший друг, — він зупинився, глибоко вдихнувши, і його погляд зустрівся з моїм. — Вона подарувала мені надію, хоча наші шляхи з нею невдовзі після цього розійшлися.

Мені не вірилося. Філ — це Фелікс?

— Це… — мої губи трохи тремтіли, і слова втікали, перш ніж я встигала їх вимовити, хвилювання пронизує мене до кінчиків пальців. — Це була я?

Фелікс з легкістю кивнув, і в його темно-карих очах відобразилося щось дуже тепле. Він, здається, насолоджувався моєю реакцією, і я відчула, як хвиля сорому й гордості одночасно накотилася на мене.

— Та сама ти, — промовив він майже пошепки, обіймаючи мене трохи міцніше. — Завжди такою і залишалася, попри те, як змінився світ.

Фелікс знову заговорив, відволікаючи мене від думок:

— Бачиш, Ясмін, я не такий сильний, як здається. Ти була моїм натхненням тоді, а зараз — моїм талісманом.

Раптом до нашого столика підійшов ще один чоловік із темним волоссям і виразним поглядом. Коли він сів навпроти нас, все моє тіло напружилося. Чи могла я уявити, що тут, серед випускників Фелікса, я зустріну саме його?