Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"

— О, подивіться, хто тут у нас, — гукнув Донно, один із наших тренерів. Він стояв трохи осторонь, спираючись на довгу палицю, яку завжди носив із собою. — Невже наша героїня все ще жива після вчорашнього?

Його слова викликали короткий сміх серед групи, але я не звертала на це уваги. Зосередилася на своїй диханні й на тому, щоб не дати ногам підкоситися.

— Тобі краще було б залишитися в ліжку, Єво, — сказав Донно, підійшовши ближче. Його голос цього разу звучав трохи м’якше, але все ще з нотками суворості. — Сьогоднішнє тренування не для слабких.

Я підняла голову й поглянула на нього. Моє обличчя горіло від зусиль приховати біль, але я змусила себе виглядати спокійно.

— Я не слабка, — відповіла я коротко.

Роса підняв одну брову, ніби перевіряючи мене, а потім кивнув, показуючи, щоб я стала в ряд із іншими.

Тренування почалося, і кожен рух давався мені все важче. Коли ми бігали, мої ноги ніби перетворилися на свинець, а кожен крок змушував мене боротися із запамороченням. Я відчувала, як піт стікає по моєму обличчю, змішуючись із солоним присмаком на губах.

Софія кілька разів кидала на мене погляди, ніби хотіла щось сказати, але стримувала себе. Я знала, що її мовчання — це прояв поваги до мого вибору.

— Не відставай, Єво! — голос Донно пролунав прямо у мене за спиною.

Я стискала зуби, змушуючи себе рухатися далі. Я знала, що в цю мить не можу показати слабкість, навіть якщо це останнє, що я зроблю.

Коли тренування нарешті закінчилося, я впала на землю, відчуваючи, як моє серце гупає так голосно, що здавалося, воно ось-ось вирветься з грудей. Софія підбігла до мене, схилившись, щоб подати пляшку з водою.

— Ти ненормальна, знаєш це? — сказала вона, але її голос звучав скоріше з турботою, ніж із докором.

— Знаю, — усміхнулася я слабо, притуливши холодний пластик до губ.

Моє тіло кричало від болю, але всередині я відчувала гордість. Я вижила. І це означало, що я можу пережити все, що вони кинуть мені в обличчя.

Я пам’ятаю, як того ранку Сонце лише починало підніматися над горизонтом, малюючи перші слабкі промені на сірому небі. Ми вишикувалися на майданчику перед головною будівлею, очікуючи на нові розпорядження. Повітря було прохолодним, і дихання виходило білими хмарками. У моїх м’язах ще відчувався біль від учорашнього тренування, але я змусила себе триматися прямо.

— Терра-6, крок вперед! — голос Донно був різким і владним. Він стояв у центрі плацу, зупинивши погляд на нас. Його очі були такими холодними, що, здавалося, могли прорізати наскрізь.

Ми з Лукою обмінялися короткими поглядами, і я помітила легкий натяк на усмішку на його вустах. Що б не було, ми трималися разом. Крок уперед, і я відчула, як усі очі спрямувалися на нас.

— Сьогодні ваш перший справжній виклик, — продовжив Донно, пройшовшись перед шеренгою. Його кроки були ритмічними, і кожен звук відлунював у моїх грудях. — Ми отримали нову інформацію про Золотого Барса. Ваш загін вирушає на завдання.

Ці слова пробіглися по моєму тілу хвилею адреналіну. Я чула, як позаду нас шепочуться, але не оберталася. Усі знали, що Золотий Барс — це не просто місія. Це щось більше.

— Командир, дозвольте запитати, — виступив вперед Лука. Його голос був упевненим, але з нотками цікавості. — Що саме нам потрібно зробити?

Донно зупинився перед Лукою, пильно вдивляючись йому в очі. Потім перевів погляд на мене.

— Ваше завдання — не спіймати його, а знайти. Золотий Барс — це мета. І ви повинні довести, що здатні досягти її. Чи зрозуміло?

— Так, командир, — відповіла я, змусивши себе звучати впевнено. Але всередині мене все ще був страх. Страх перед невідомим.

Після цього нас відправили готуватися. Ми отримали нову екіпіровку — легку, але міцну. Соня допомогла мені з рюкзаком, поки я намагалася звикнути до ваги лямок на плечах.

— Ти в порядку, Роса? — запитала вона, затягуючи ремені.

Я кивнула, але, чесно кажучи, відчувала себе зовсім не так. Глибоко в душі мене гризли сумніви.

— Роса, слухай... — Соня наблизилася і шепнула. — Будь обережною. Я знаю, що Золотий Барс — це не просто легенда. Я чула від старших, що багато хто навіть не повертається. Іноді я думаю, що командир просто… використовує це, щоб перевіряти нас.

Її слова змусили мене затамувати подих. Що вона мала на увазі? Але запитувати не було часу. Донно вже чекав, і ми не могли змусити його чекати довше.

Коли ми вирушили, інші проводжали нас мовчанням. Я відчувала на собі їхні погляди — одні сповнені заздрощів, інші — явної ненависті. Але були й ті, хто дивився на нас із повагою. Вперше я побачила в їхніх очах щось, схоже на визнання.

Пізніше того ж дня, коли ми повернулися після першого етапу місії, нас привселюдно викликали на плац. Донно стояв перед усіма, а позаду нього командир. Їхні обличчя були серйозними, але в очах світився ледь помітний вогник задоволення.

— Терра-6, ви показали себе гідними, — сказав командир, його голос лунав, як удар барабана. — Ваш загін офіційно нагороджується як найсильніший.

Я бачила, як інші учасники груп дивилися на нас. Одні злість, інші повага. Хтось навіть підходив і обережно питав:

— Роса, як це бути в Терра-6? Ви нас візьмете до себе? Ми зробимо все.

Я не знала, як реагувати. Мені було складно звикнути до раптової уваги. Але я знала одне: ми не могли підвести ані себе, ані тих, хто на нас дивився