Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"

Вечірнє тренування було виснажливим, але після нього повітря здавалося свіже, а тиша табору — майже оглушливою. Я сиділа на лавці біля спортзалу, відчуваючи, як втома проникає в кожен м’яз мого тіла. Мій погляд ковзнув уздовж алеї, коли я помітила Луку, який повертався із тренувальної зони. Щось у його руках виглядало дивно, зовсім недоречним у цьому суворому місці.

Букет. Великий букет ромашок.

Я здивовано примружила очі, намагаючись переконатися, чи мені не здається. Лука тримав у руках справжній, щедро зібраний букет польових квітів. Його фігура виглядала дещо незграбно — квіти, зібрані в його руках, явно не вписувалися в його зазвичай впевнений і трохи грубуватий вигляд.

— Що це? — підвелася я з лавки, намагаючись не видавати свого здивування.

Лука, здається, спочатку не почув мого питання, або зробив вигляд, що не почув. Він неквапливо підходив ближче, і тепер я могла бачити, як червоніють його щоки. Врешті, він зупинився переді мною, опустивши голову і втупившись у ромашки, ніби вони були найважливішою річчю на світі.

— Це тобі, — промовив він, ледь піднявши очі.

— Мені? — я здивовано подивилася на нього. Мої руки рефлекторно схрестилися на грудях, ніби я захищалася від того, що зараз відбувалося.

Лука зітхнув і нарешті наважився подивитися мені в очі. Його погляд був теплим, щирим, і я відчула, як всередині мене щось починає змінюватися.

— Я знайшов їх неподалік, на узліссі. Ромашки... вони завжди нагадували мені про... маму, — голос Луки був тихим, майже нерішучим. Він обережно простягнув мені букет, ніби боявся, що я можу відкинути його.

Я стояла, розгублена, не знаючи, як реагувати. Мене охопила хвиля емоцій, яких я не очікувала. Чому він це зробив? Для чого?

— Ти серйозно? — прошепотіла я, намагаючись не видати, як моє серце раптово почало битися швидше.

— Так, серйозно, — Лука нервово потер потилицю. — Знаєш, мама завжди казала, що ромашки — це символ чогось простого, але щирого. Вона любила їх. Завжди ставила в вазу на столі, коли ми ще були вдома.

Його слова звучали так, ніби він зараз не тут, а десь далеко, у спогадах. Я бачила, як він трохи напружився, як його пальці нервово стиснули стебла квітів.

— Я подумав... може, тобі теж сподобаються, — додав він, знову дивлячись на мене.

Я не знала, що відповісти. Це було так несподівано. Та й сама ситуація здавалася майже нереальною. Як я могла зреагувати? Сміятися? Пожартувати? Але щось у його словах і погляді змусило мене зупинитися і відчути цю мить інакше.

— Дякую, — нарешті вимовила я, простягнувши руку до букета.

Квіти були прохолодними на дотик, а їхній аромат був легким і таким знайомим, як дитинство, як спогади про щось безтурботне.

— Я не знала, що ти можеш бути... таким, — обережно сказала я, дивлячись на нього поверх букета.

— Таким? — Лука підняв одну брову, ніби не розуміючи, про що я.

— Таким... м’яким, — я трохи всміхнулася, хоча в моїх словах було більше щирості, ніж жарту.

Лука ніяково відвів погляд, але я помітила, як його кутики губ теж трохи піднялися в усмішці.

— Ну, не звикай, — пробурмотів він, знову нервово потерши потилицю.

Я не втрималася і тихо засміялася. Лука перевів погляд на мене, і в його очах я побачила щось тепле, щось, чого я ніколи раніше не помічала.

Цей момент був таким простим, але водночас таким важливим. Я відчула, як букет у моїх руках став важчим, ніби з цими квітами Лука передав мені частинку себе.

— Не звикай, — повторив Лука, піднявши руку і злегка провівши пальцями по носу, ніби це могло приховати його зніяковіння.

Я уважно подивилася на нього. У променях вечірнього сонця його обличчя виглядало зовсім інакше, ніж зазвичай. Гострі риси стали м’якшими, а в очах блищав якийсь теплий, майже ніжний відблиск. Я хотіла сказати щось, що зможе розрядити ситуацію, але слова не приходили.

— А чому саме зараз? — нарешті запитала я, трохи нахиляючи голову набік.

Лука здивовано глянув на мене, ніби не чекав цього питання.

— Що "зараз"?

— Ромашки. Чому саме сьогодні ти вирішив їх принести? — я підняла букет трохи вище, ніби нагадуючи йому про його ж вчинок.

Лука затримав подих на секунду, ніби обдумуючи відповідь. Його рука опустилася вниз, і він ледве помітно переступив з ноги на ногу.

— Просто... здавалося, що ти виглядаєш... трохи втомленою останнім часом, — його голос був тихим, але впевненим. — І я подумав, що це могло б тебе трохи підбадьорити.

Його слова застали мене зненацька. Я навіть на мить затримала дихання, намагаючись осмислити почуте. Чи справді він помічав, як я себе почуваю? Чи, може, я виглядала настільки погано, що це стало очевидним для всіх?

— Втомленою? — я примружила очі, намагаючись зберегти легкий тон.

— Ну, — він злегка посміхнувся, але потім швидко ховає усмішку, ніби боявся, що це виглядає недоречно. — Не втомленою... Просто серйозною. Ти завжди така зосереджена, що іноді здається, ніби ти весь світ несеш на своїх плечах.

Його слова прозвучали з такою несподіваною щирістю, що я відчула, як тепло розливається десь у грудях. Я відвернула погляд, щоб приховати, як мої щоки, здається, почали червоніти.

— Це просто... звички, — відповіла я, намагаючись звести все до жарту. — Тут не можна бути інакшою, правда ж?

— Можна, — тихо сказав він, але цього разу його голос став серйознішим. — Просто не всі на це наважуються.

Мої пальці мимоволі стиснули стебла ромашок. Його слова торкнулися якоїсь чутливої струни всередині мене.

— Дякую, Лука, — сказала я після кількох секунд мовчання.

— За що?

— За це, — я підняла букет і трохи усміхнулася. — Це справді дуже приємно.

— Я радий, що тобі сподобалося, — його очі засвітилися теплом, і я вперше помітила, як красиво вони відбивають сонячне світло.

Ми ще трохи постояли мовчки. Я тримала букет у руках, відчуваючи прохолоду його стебел і приємний аромат квітів. Лука, здається, збирався щось сказати, але в останню мить зупинився.