Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"

— Мені вже час, — нарешті промовив він, кивнувши у бік гуртожитку. — Але, якщо тобі колись захочеться поговорити... Я завжди поруч.

Я кивнула, намагаючись приховати те, як сильно мене зачепили його слова. Він ще раз усміхнувся і пішов, залишивши мене саму з букетом ромашок і думками, які почали роїтися в моїй голові.

Цей момент був таким простим, але водночас таким важливим. Я стояла там ще довго, вдихаючи аромат ромашок і згадуючи, як Лука виглядав у цю мить.

Наступного дня я знову побачила Луку на тренувальному майданчику. Він стояв трохи осторонь, обтерши чоло рукавом, і, здається, щось роздумував. Сонце було ще низько, але вже тепле, і його проміння золотило його руде волосся. Я мимоволі зупинилася, дивлячись на нього.

Він підняв голову, зустрів мій погляд і усміхнувся. Я відчула, як моє серце зробило дивний стрибок. Щось у його усмішці було таке щире і тепле, що я мимоволі теж усміхнулася.

— Привіт, Роса, — його голос звучав спокійно, але у ньому було щось, що змусило мене відчути легке хвилювання.

— Привіт, — відповіла я, намагаючись зберегти звичну впевненість у голосі.

Лука зробив кілька кроків у мій бік, повільно і невимушено. Я помітила, як він стиснув у руках пляшку з водою і кинув короткий погляд на тренувальне поле.

— Як настрій? — запитав він, трохи нахиливши голову.

— Нормально, — відповіла я, хоча відчувала, що моя відповідь звучить якось надто буденно.

— Просто "нормально"? — Лука підняв брову, і в його очах заграв ледь помітний вогник. — Ти ж знаєш, що це найпоширеніша відповідь, коли люди хочуть щось приховати?

Я зітхнула і перехрестила руки на грудях, намагаючись приховати легке збентеження.

— Може, я просто не люблю довгі відповіді, — сказала я, дивлячись йому прямо у вічі.

— А може, ти просто не хочеш, щоб хтось знав, що ти думаєш, — Лука зробив ще крок ближче, і тепер між нами залишалося зовсім небагато місця.

Я відчула, як моє дихання стало трохи нерівним. Ця його впевненість завжди змушувала мене почуватися трохи незручно, але водночас притягувала до нього.

— А ти що, такий експерт із людських думок? — запитала я, намагаючись перевести все на жарт.

— Ні, але я непогано читаю між рядків, — сказав він, і його голос звучав настільки м'яко, що я відчула, як у грудях щось стислося.

На кілька секунд між нами запала тиша. Я опустила погляд, намагаючись знайти щось, щоб відволіктися, але потім відчула, як він злегка торкнувся мого плеча.

— Роса, — його голос звучав тихо, майже ніжно. — Якщо щось не так, ти ж скажеш мені, правда?

Я підняла голову і зустріла його погляд. У його очах була така щирість, що я не змогла відповісти одразу.

— Ти серйозно? — запитала я, намагаючись зрозуміти, чому він це говорить.

— Абсолютно, — відповів він, і його рука на моєму плечі трохи сильніше стиснула тканину моєї куртки. — Я знаю, що ти не любиш про це говорити, але... Мені важливо знати, що ти не сама з усім цим.

Я не знала, що відповісти. Його слова були настільки несподіваними, що я просто дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, як він бачить мене такою, якою я сама себе навіть не бачу.

— Дякую, — прошепотіла я, і навіть для самої себе це прозвучало трохи невпевнено.

Лука усміхнувся, але цього разу його усмішка була більш стриманою, майже серйозною. Він повільно опустив руку і відступив на крок, але його погляд залишався прикутим до мене.

— Як закінчиш тут, підемо до старого сараю? — несподівано запитав він.

Я здивовано підняла брову.

— До сараю? Навіщо?

— Хочу показати тобі дещо, — сказав він, і в його очах знову заграв той самий вогник, який я так добре знала.

Я хотіла заперечити, але щось у його голосі переконало мене. Тому я просто кивнула, хоча й не зовсім розуміла, чого чекати.

Цей день обіцяв бути особливим, хоча я й не могла цього ще усвідомити.

Сонце починало хилитися до обрію, забарвлюючи небо ніжним золотом і рожевими відтінками. Ми йшли у бік старого сараю, Лука крокував трохи попереду, а я йшла слідом, намагаючись зрозуміти, чому він раптом вирішив показати мені це місце. Його спина здавалась такою впевненою, а рухи — розслабленими, ніби він був у своїй стихії.

— Ти так і не сказав, чому ми сюди йдемо, — порушила я мовчання, намагаючись приховати легке хвилювання в голосі.

Він обернувся до мене, й у його очах промайнуло щось пустотливе.

— Хіба ти не любиш сюрпризи?

Я підняла брову, схрестивши руки на грудях.

— Залежить від того, який це сюрприз.

Він лише усміхнувся, не давши прямої відповіді, і знову повернувся до дороги. Я зітхнула, але всередині мене щось заворушилося. Було щось магічне у тому, як він тримав інтригу.

Ми підійшли до сараю, двері якого були трохи прочинені. Лука спинився біля входу, жестом запросив мене зайти першою.

— Серйозно? — Я поглянула на нього, підозрюючи, що це може бути якийсь жарт.

— Давай, Ася, — лагідно сказав він, усміхаючись. — Я обіцяю, тут нічого страшного.

Я вагалася лише мить, але потім все ж увійшла. У повітрі пахло старим деревом і сіном, яке, здавалось, вбирало в себе тепло сонячного проміння. Світло пробивалося крізь вузькі щілини у стінах, кидаючи золотисті смужки на запилені балки.

— Ну, і що тут такого особливого? — запитала я, обертаючись до нього.

Він стояв у дверях, його постать на фоні вечірнього неба здавалася майже казковою. Лука підійшов ближче, зупинившись на відстані витягнутої руки.

— Це одне з тих місць, де можна відчути, що час зупинився, — сказав він тихо, поглядом обводячи приміщення.

Я уважно подивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чому він так серйозно до цього ставиться. Його очі здавались трохи віддаленими, ніби він поринув у власні думки.

— Лука, ти взагалі дивний, — злегка пожартувала я, щоб розрядити атмосферу.

Він подивився на мене і знову усміхнувся, але цього разу в його усмішці було щось інше — тепло і водночас ніжність.