Читати книгу - "Життя і мета собаки"

Усі діти загомоніли.

— Тихо! — зупинила їх учителька.

— Коли почався дощ, діти гралися в хованки, — сказала жінка. — Гроза налетіла несподівано, щойно світило сонце — і тут таке…

Вона затулила обличчя руками, і її очі раптом наповнилися слізьми.

— Коли всі прийшли, — продовжила вона, — Джеффрі з ними не було. Він ховався.

— Може, собака… — хотів був щось попросити чоловік.

Майя подивилася на мене, і я сіла рівніше.

— Краще зателефонуйте 911, — сказала вона. — Еллі не працює в рятувальній службі вже сім чи вісім років.

— Але ж дощ може змити сліди! Там же так поливає, — сказала жінка. — Боюся, коли тут буде інший собака…

Майя закусила губу.

— Звичайно, ми допоможемо шукати, але все одно треба викликати й поліцію. Як ви гадаєте, куди він міг піти?

— За майданчиком є лісок. Він за парканом, але діти можуть через нього перелізти, — сказав чоловік.

— Ось його рюкзачок. Це допоможе? — спитала жінка й простягнула полотняну торбу.

Я відчула, як розхвилювалася Майя, коли ми побігли коридором. Щойно ми зупинилися перед виходом, як її накрило відчуття поразки.

— Ну й ллє… — пробурмотіла вона. — Ну що ж, Еллі? — вона схилилася до мене. — Еллі, дівчисько, ти готова? Ось понюхай.

Я глибоко принюхалася до торби. Від неї пахло арахісовим маслом, шоколадом, восковими крейдочками і… людиною.

— Джеффрі, Джеффрі, — сказала Майя. — Зрозуміла?

Вона відчинила двері, і в коридор ринув дощ.

— Знайди!

Я вискочила на дощ. Переді мною лежала велика асфальтова ділянка, і я бігала нею туди-сюди, цокаючи кігтями. Я ледве чула запахи багатьох дітей, хоча дощ швидко змивав їхній дух. Майя вийшла, вона побігла від школи.

— Сюди, Еллі, знайди тут!

Ми перевірили все до паркана — нічого. Майя була налякана, втрачала надію та все бігала грузькою землею. Ми знайшли в паркані ділянку, де відхилялося кілька дощечок, але я не побачила там нічого, що вартувало б нашої уваги.

— Гаразд, якби він був там, ти б його вчула. Правда, Еллі? Джеффрі! — закричала вона. — Джеффрі, виходь, усе гаразд!

Ми обійшли паркан у напрямку школи, тримаючись іншого боку двору. Блимаючи мигалкою, під’їхала машина поліції, і Майя побігла поговорити з тим, хто був за кермом.

Я продовжувала знаходити Джеффрі. Хоча нічого особливого чути поки не було, я знала: варто мені лише зосередитися, сфокусуватися, як мене вчили, і я розрізню запах рюкзачка з-поміж інших, якщо не відступлюся…

Ось. Я щось відчула й закрутила головою. У паркані був вузенький проміжок між двома дощечками, куди не міг би протиснутися дорослий, — там пахло Джеффрі. Мабуть, хлопчик проліз туди. Він пішов із майданчика.

Я побігла до Майї та дала їй знати. Вона розмовляла з поліцейським і не одразу помітила мене, але потім, вражена, обернулася.

— Еллі? Покажи!

Ми побігли крізь зливу до двох дощечок. Майя визирнула в дірку.

— Слухайте! — кричала вона, коли бігла понад парканом до входу школи. — Він вийшов з території! Він за парканом! — крикнула вона поліцейському, і той побіг за нами.

З іншого боку паркана я відчувала запах Джеффрі біля двох дощечок, і звідти можна було зрозуміти, куди він попрямував. Так, сюди!

Раптом запах різко обірвався. Два кроки в тому напрямі — і ні сліду від Джеффрі, хоча секунду тому запах був дуже виразним.

— Що таке? — не зрозумів поліцейський.

— Може, в машину сів… — промовила Майя. Поліцейський застогнав.

Я опустила ніс і знову взяла слід. Розвернулася — і запах посилився. Краєм вулиці котився цілий струмінь води й з булькотом зникав у дощоприймачі. Я встромила морду в дірку, не звертаючи уваги на ті запахи, які ніс із собою потік, і зосередилася на своєму носі. Якби я хотіла, то могла б пролізти в шумну, мокру діру, але потреби в цьому не було: тепер я чула Джеффрі. Хоча в темряві мені не було його видно, я знала, що хлопчик був просто переді мною.

Я озирнулася на Майю.

— Боже мій, чи він не там, у каналізації?! — закричала Майя.

Поліцейський витяг ліхтарик і посвітив униз. Ми всі побачили це одночасно — бліде обличчя переляканого малого.

Розділ 25

— Джеффрі! Тримайся, все буде добре, ми тебе дістанемо! — крикнула йому Майя. Не звертаючи увагу на воду, вона стала колінами на асфальт і простягнула руку до хлопчика. Вода відштовхнула його від маленького отвору, Джеффрі тулився до стіни, від нього йшов потужний страх, який аж засліплював. Просто за школярем чорний тунель з гуркотом поглинав воду. Майя напружилася й потяглася якомога далі, але так і не дістала до хлопчика.

— Як він туди потрапив? — спитав поліцейський, перекрикуючи гуркіт води.

— Ґрати підігнані міцно. Мабуть, проліз до того, як почався дощ. Боже мій, як же поливає! — відчуття безсилля переповнювало Майю.

У бетоні над головою Джеффрі ми помітили вставлене металеве кружало. Поліцейський, щось бурмочучи, спробував підсунути під нього пальці, а потім закричав:

— Треба кріплення!

Чоловік віддав ліхтарик Майї й побіг геть, ляпаючи по калюжах. Джеффрі тремтів від холоду, його очі здавалися тьмяними, коли на них потрапив промінь ліхтарика Майї. На голові в нього був капюшон благенького жовтого дощовика, який майже не грів хлопчика.

— Тримайся, Джеффрі, добре? Ти трохи потримаєшся, і ми тебе дістанемо, добре?

Джеффрі нічого не сказав.

Не минуло й хвилини, як почулася сирена і з-за рогу вилетіла патрульна машина, трохи ковзнула мокрою дорогою й зупинилася біля нас. Звідти вискочив поліцейський і побіг до багажника.

— Пожежники з рятувальниками вже їдуть! — закричав він.

— Немає часу! — відгукнулася Майя. — Його зносить водою!

Поліцейський відійшов від багажника, тримаючи зігнуту залізяку.

— Джеффрі, тримайся міцно, не відпускай! — крикнула Майя. Поліцейський почав підважувати металеве кружало своїм інструментом. Коли Майя вискочила, щоб подивитися, я пішла з нею. Ми бачили, як в обличчя Джеффрі ляпнула грязюка, коли кружало відсунули вбік. Хлопчик підняв руку, щоб витертися, але не втримався за стіну й шубовснув у воду. Якусь коротку мить він дивився на нас, а потім його змило