Читати книгу - "Життя і мета собаки"

— Джеффрі! — закричала Майя.

Я й далі була зайнята пошуком, тому не вагалася й метнулася головою вниз за хлопчиком. Щойно я опинилася у воді, вона підхопила мене й жбурнула в тунель, і я попливла за течією.

У тунелі було темно. Коли я гойдалася на воді, то зачіпалася головою за цементну стелю. Проте я на це не зважала, адже була зосереджена на Джеффрі, який десь попереду беззвучно боровся за своє життя. Його запах був ледь чутний, але все ж уловимий; хлопчик то виринав, то знову занурювався в страшну воду.

Раптом, без будь-якого попередження, підлога піді мною зникла, і в суцільній темряві я покотилася, налітаючи на стіни — малий тунель вливався у значно більший, глибший, гулкіший. Я сфокусувалася на запахові Джеффрі й щосили попливла вперед. Хоча я не бачила його, але хлопчик точно був за кілька метрів попереду.

За мить до того як дитина пішла під воду, я зрозуміла, що буде далі. Скільки разів Ітан робив так само — чекав, доки я буду достатньо близько, і йшов на дно? Мені завжди вдавалося знайти мого хлопчика в темній глибині. Я чітко відчувала Джеффрі, який махав руками й ногами точно піді мною. Я пірнула, напружилася, відкрила рота, мене засліплювала й збивала вода, але ось уже в моїх зубах його капюшон. Разом ми рвонули до поверхні.

Пливти не було куди, крім того напряму, куди нас несло. Я зосередилася на тому, щоб тримати голову Джеффрі над водою, коли тягнула його за капюшон. Хлопчик був живий, але він перестав ворушитися.

Попереду виднілося якесь тьмяне світло, що відбивалося від мокрих цементних стін тунелю, який був квадратний у перерізі й близько двох метрів завширшки. Виходу не було. Як же мені врятувати Джеффрі?

Світло ставало яскравішим, і я почула сильний гуркіт. Течія, здається, посилювалася. Я не відпускала капюшон хлопчика, у мене було передчуття: щось зараз трапиться.

Ми вилетіли на світло, скотилися великим цементним риштаком і, здійнявши бризки, впали у швидку річку. Я щосили намагалася триматися на поверхні, але бурхлива течія кидала нас у різні боки. Береги були цементні, і я потягла Джеффрі до найближчого, борючись із потоком води, який намагався засмоктати нас назад. З останніх сил я пливла з хлопчиком до берега, мої шия та щелепи страшенно боліли.

Раптом в око впали якісь спалахи світла, і я побачила нижче за течією людей у дощовиках, вони бігли до річки. Вода пронесе мене повз них до того, як я витягну Джеффрі на безпечне місце.

Двоє чоловіків скочили у воду, вони були зв’язані між собою. Інші люди міцно тримали мотузку, впершись ногами в берег. Ті двоє стояли по стегна у воді й простягали до нас руки. Я доклала всіх зусиль, щоб потрапити просто до них.

— Є! — крикнув один із них, коли ми з Джеффрі налетіли на нього. Він схопив мене за нашийник, а другий чоловік підняв у повітря хлопчика. Мотузка натяглася, і всі ми, борючись із течією, рушили до безпечного берега.

Щойно я опинилася на суші, чоловік мене відпустив і схилився над Джеффрі. Він трохи стиснув хлопчика, і дитина виплюнула великий струмінь бурої води з кашлем і плачем. Я побрела до Джеффрі. Його страх розвіявся, а разом із ним — і мій. Із хлопчиком усе вже мало бути гаразд.

Чоловіки швидко роздягли Джеффрі й загорнули його в ковдри.

— Усе буде добре, хлопчику. Усе в тебе буде гаразд. Це твій песик? Він врятував тобі життя.

Джеффрі нічого не сказав, тільки швидко подивився мені в очі.

— Їдьмо, вже час! — крикнув один із чоловіків, і вони поспіхом занесли хлопчика в машину, яка поїхала геть, завиваючи сиреною.

Я лягла на мокру землю. Мої лапи хапали сильні дрижаки, потім мене знудило й усе тіло пройняв гострий біль. Мною заволоділа така слабкість, що я навіть нічого не бачила. Холодний дощ бив по мені, а я просто лежала на місці.

Під’їхала поліцейська машина, вимкнули сирену. Я почула, як хряцають дверцята.

— Еллі! — закричала Майя з дороги. Я підвела голову, але в мене не залишилося сил навіть на те, щоб просто махнути хвостом. Жінка помчала до мене берегом, витираючи сльози. Майя наскрізь промокла, але, коли вона пригорнула мене до грудей, я відчула її тепло та любов.

— Ти — хороша собака, Еллі. Ти врятувала Джеффрі. Ти така молодчина! Боже, я вже подумала, що втратила тебе, Еллі!

Ночувала я у ветеринара, і протягом кількох наступних днів у мене все так заціпеніло, що я майже не могла поворухнутися. Трохи згодом ми з Майєю пішли до школи, тільки цього разу там були вже дорослі люди (десь такого віку, як Майя). Ми сіли, й нам дуже світило в очі. Якийсь чоловік щось голосно промовив, а потім підійшов і вдягнув на мене дурнуватий нашийник, — і ще яскравіші спалахи, немов блискавка, але без грому, почали загорятися навколо нас (як тоді, коли я, Бейлі, був з Мамою після того, як Ітан зламав ногу під час пожежі). Чоловік також причепив щось на форму Майї, і всі заплескали в долоні. Я відчувала, як жінка випромінює любов і гордість. Коли вона прошепотіла мені на вухо, що я хороша собака, то я теж запишалася.

Невдовзі після цієї пригоди наш дім охопив якийсь новий настрій. Майя з Елом ходили схвильовані й трохи знервовані, вони багато часу розмовляли за столом.

— Якщо це хлопчик, то чом би йому не зватися Елбертом? — питав Ел. — Гарне ж ім’я.

— Це чудове ім’я, любий, але як же ми його будемо називати? Адже ти вже мій Елберт, мій Ел!

— Будемо називати його Берт.

— Ну, любий!

— Добре. Як тоді його назвемо? У тебе така велика родина, мабуть, ви там усі на світі імена використали. Не будемо ж ми його називати Карлос, Дієго, Франциско, Рікардо…

— А Ейнджел?

— Ейнджел — «ангел»? Ти дійсно хочеш, щоб мого сина так називали? На мою думку, довіряти вибір імені для дитини жінці, в якої кішку звуть Дзінь-Дзінь, не варто.

Кішка, яка спала в мене під боком, навіть голову не підвела, коли почула своє ім’я. Ото такі вони, коти — від них уваги не дочекаєшся, доки вони самі не захочуть її проявити.

Майя засміялася.

— А як тобі Чарльз?

— Чарлі? Ні, в мене перший начальник був Чарлі, —