Читати книгу - "Карби і скарби. Посвіт карпатського світу"

Одного дня я зрозумів, що старий Галас не камінець, що дратівливо цоркає в корчажці; він – горн, котрий не гасне, котрий гучить рівним палом і держить, гріє цілий Галасівський берег. І земля, яку інші топчуть, переходить через цю піч і спікається в хліб щоденного пожитку, аби лягти в людські руки тарелем, пугаром, виваркою, свічником, веретеном чи кумедною бавкою. Чи це не чудно: робити з нічого щось! Приденно служити собі й людям! Я з іншою мірою тепер підступив до газди. Не як раб, не як затурканий служник, а як допомагач. По-іншому ставав до роботи, не з принуки, а з охоти. І робити стало легше, навіть веселіше. Бо втомлює нас більше не фізична важкість, а тягар несвободи, безпросвітності й марнота заробку.

«Яка праца – така плаца! – вергав нам у очі Галас, виказуючи мізерію нашої користі. – Ровта лінюхів! Як відчиню двері й віконниці, то всіх вас протягом винесе. Сплять у теплі, їдять гарячі крупи… А я, коли на діда робив, то спав у глиняній ямі й гриз сиру ріпу. Увиділи б ви тоді Христочка живого…»

Якщо не платять грішми, думав я, треба взяти чим іншим. Життя не влегшилось, зате набуло смислу. Вода, яку ми тягали в дерев’яних відрах з-під хащі, забирала немало часу й сили. Мені прийшла гадка привести воду сюди без наших рук. Колоду в два ступні я товсто обмастив черленою залізною глиною й розрізав застиглу кірку повздовж. Вийшли два жолобки, дав їм висохнути. А тоді попросив горничара притулити їх у піч. Той згодився, але дав знати ґазді. Увечері Галас цюкав по гарячому жолобу прутиком і діймав мене: «Чому марнуєш ділову глину, дар Божий, на пустоту?»

«Бо це для діла, пане ґаздо. Наліпимо цівок, переполовинимо, покладемо жолоб у жолоб, і цим ярочком прийде з берега вода. І для нас, і для худоби».

«А ти що будеш тим часом робити?»

«Викопаю ставище для вашої птиці. Вода і його наповнить. А можна й рибу запустити».

Коли вода кринична задзумкотіла глиняними лотоками, збіглися на дивницю всі бережани й низяни. Майстер ходив когутом, поважно відмовчувався. По глоті підступив до мене: «А ти, байстрюче, не з болота ліплений». Узгірок цвів шапками й хустками, гудів голосами. Лишень Данило, старший брат Галасів, переломлений, як ключка, відрізано сидів на ковбиці. Його смішкуваті очі притягнули мене наче мотузком. Гадав я, що почую похвалу від дідка, а той розтулив маленький, як у ягняти, ротик і прошамкав: «Не велика хитрість – збити воду з путі. А от знайти її в суходолі, учути під землею й видурити д’горі – для цього треба мати лій у голові». Ті кволі слова впали тоді в свіжий струмець і стекли в ярок. Якось не при часі було їх обмірковувати. Та слова – не вода, вони часто вертаються до нас своїми потаємними руслами.

Першого празникового дня покликали мене до хазяйського столу з печеною качкою й підбитими стручками квасолі. Розм’яклий від штемпелика слив’янки Галас жваво просторікував: «Де мудре око й совість руки – там і майстер. Він видить одне, а робить інше, своє. Так, як не робить ніхто. Бо однакового й листа не є на цілім дереві. Треба так уважати, аби робота лишалася жити по тобі. За совість робити. Аби зроблене веселило око й гріло чужу руку. Тоді ти – майстер!»

Я мовчав, зломлений його простою правдою.

Бувало, старий Галас скидав вовняний сіряк, розправляв вутлі плечі й сідав сам коло круга, найтугішого, грабового. Починав із денця, скручував тонкий калачик і витягував стінки. Робилося це так споро, що видавалося – глек вислизнув з його рукава. Ниткою підрізав його й тягнув уже другий калачик. Пальцями защипував шийку, нігтем виводив хвильки, креслив смерічки, видзьобував дірочки. Усе лягало мудро, у лад, гейби там уродилося. Часом посягав за гострим пісочком і підсипав у глиняний м’якуш, додавав попелу чи сажі. Горничарство його рук було вигадливішим, тоншим і дзвінко співало після печі. Не треба було й тавро своє класти – хрест у колі, аби здогадатися, що то його робота.

За круг сідав він рідко, виссані глиною груди хрипіли, як старий ковальський міх. Геть ізсохся на тілі, зате горшки його мали плечі високі й тучні, на що інші горничарі не важилися, боялися, що сирець упаде. Одного торку пальця йому було доста, аби поправити чужу роботу, порятувати її, а якщо ні, то безжально розквасити на м’якину, рознести на череп’я. Бувало, що й цілу полицю. Грозився на цілий берег: «Я на своє йм’я не дам накласти нікому! Або ліпите, як Бог наказав, або ніяк!»

Сини його притишено розповідали, як батько ліпив колись кахлі для Відня. Розписував на них усе, що хотів: бричку з кіньми, гудака з гуслями, цигана з псом, дівку з коромислом, діда з піпою, дерев’яну церквицю… Знатних панів у палацах гріють коминки з нашими, русинськими, образками. Робив Галас тиглі й ллячки для золотарів з Лемберга, важки для аптекарошів Прешова, грузила на рибний Дунай, шпульки для сербських ткаль і навіть глазуроване монисто в краї волоські. То були речі високої виправи, однаково добротні й файні на взір. Та моє замилування чомусь викликала інша ліпнина майстра – візочки, коліщата, звірята і звіздаті квітки. Зримо ввижалося, що робилися вони з доброю дякою й легким серцем. І за ними я бачив того чоловіка іншим, гострий і буркотливий стариган відходив у тінь.

З якоїсь потреби, пам’ятається, зайшов я до його спочивальні й був спантеличений: голі білі стіни, груба долівка й тверда лежанка. І на дошці-поличці єдина прикраса – сіра щербата подоба жінки. То не могло бути його виліпкою, робота аж надто простенька. Але ж чому для нього прикметна? Я довго чекав нагоди, аби запитати про це. Галас, що відсікав усяке пустослів’я, оживився очима. Виніс фігурку надвір і поклав на сходину. Скупий призахідний промінь спочило ліг на бокату глину.

«Цю паніку знайшов мій братко Данило, коли копав шанець під церковний мур у Станові, – почав він стиха бесіду. – Напав давнє городище – кістки, іржею з’їдене залізо, черепки… і цей глиняний бовван. Хотіли відпровадити його до високої школи в Пешті, та я відкупив, не поскупився. А чи знаєш чому? Бо я вгадав замір далекого в часі майстра, що дорожчий мені за брата. Може, того чоловіка й чоловіком важко назвати, може, він ще не мав того розуму, що маємо ми, але мав дар видіння. А це більше, ніж розум. Він скутуляв із глини одним подихом жіночу натуру. Без рук, без ніг, без волосся, а все – як є направду і навіть більше правди, ніж у живому тілі. Я це і очима, і чоловічим нутром чую. Цей крутий вигин стегон, це тверде й щедре черево, ганьбливий пуп, яблучка груденят, розрізи очей, у яких заховані радість і смуток цілого світу…»

«А чому в неї аж чотири груди?» – несміливо зазвідав я.

«Не знаю, леґіню. Може, з повноти серця той майстер хотів зобразити її ще ліпшою, бо любив її. А може, хотів, аби з усіх боків виділи, що то сласна жона, невичерпна на ласки для мужа й на годулю для дитини… Ми нині лише гадати годні, та не це головне. Головне, що той давній глиняр відкрив мені спосіб, яким я