Читати книгу - "В тіні магнолій , Катерина Бахтурова"

Темп, з яким я займався справами, утомив би й робота, не кажучи вже про живу людину. Мій організм почувався виснаженим і вимагав відпочинку. Уникаючи особистих проблем, я не шкодував себе. Робота перетворилася на спосіб утечі від реальності, однак по-іншому я не міг. 

Мені було вкрай необхідно збавити темп і накопичити енергію для наступного ривка. І єдиним місцем, де міг відпочити від шаленого ритму й побути наодинці з думками, було кладовище. Я більше не боявся туди ходити. Мені подобалися тиша й спокій цього місця, адже тут і тільки тут можна було відновити душевну рівновагу. 

Кожного разу, коли я приходив сюди, мене не здавалося, що Марина жива. До коханої я завжди приходив один – це було єдине, що належало лише мені. Сьогодні я приніс білі троянди – їхні напіврозпуклі бутони милували око красою. Настрій був світлим і спокійним, навіть філософським. Від самого ранку мене не покидало відчуття, що має статися щось особливе. З іншого боку, що могло статися? Це було лише моїм бажанням, щоб якась зовнішня сила втрутилася й розв’язала всі суперечності, в яких я застряг. 

За кілька метрів я побачив, що був не сам – ще хтось вирішив навідати Марину. Це була жінка. Вона стояла до мене спиною та була вдягнула у світлу сукню й білу хустку. Хто б це міг бути? Я ніколи її тут не бачив. Може сестра чи хтось із колег? Я зупинився, не знаючи, як учинити – піти геть чи привітатися? Вирішив, що краще почекати на відстані, поки жінка піде. Я вже зробив крок назад, але вона, відчувши чиюсь присутність, повернула голову в мою сторону. Мене ніби вдарило струмом і я безсило впав на коліна. 

– Олексію, досить, – прошепотіла Марина, задихаючись від моїх обіймів. 

– Я не вірю, що це ти! Раптом закрию очі – і ти зникнеш, відпущу твою руку – і ти розчинишся в повітрі? 

– Не бійся, я поряд – і нікуди не зникну й не розчинюся! Обіцяю. 

– Я знову стиснув її у своїх обіймах. 

– Відведи мене до доньки. Прошу тебе. Я більше не можу! – Марина змучено подивилася на мене. 

– До Софійки... Твою доньку звати Софія! – почувши це, Марина раптом розплакалася, уткнувшись у моє плече.