Читати книгу - "В тіні магнолій , Катерина Бахтурова"

Ми дуже зраділи, коли нікого не застали вдома. Це давало нам трохи часу, щоб морально підготуватися до зустрічі й адаптуватися до нових обставин. Марина дуже хвилювалася, і я зробив їй м’ятний чай – з кожним ковтком вона озиралася на двері. Незабаром вони відчинилися – це повернулися grand-mere et petite-fille (фр. бабуся з онукою). Донька щось щебетала, а бабуся в усьому її підтримувала. В очах Марини раптом промайнув страх, але я міцно стиснув її руку й вона трохи заспокоїлася. Софія побігла у свою кімнату за олівцями й папером. 

До вітальні зайшла мама й, побачивши нас, застигла від несподіванки. Вона не знала, що сказати – лише вираз її обличчя, який щосекунди змінювався, свідчив про напружену інтелектуальну роботу мозку. Все зрозумівши, вона раптом зблідла й похитнулася в сторону. Я встиг підхопити її та допоміг сісти, Марина принесла води. Після кількох ковтків до мами повернувся здоровий колір обличчя, і ми з полегшенням видихнули. 

Нарешті з’явилася наша дитина (від цієї думки в мене мороз пішов поза шкірою), яка забігла до вітальні, голосно вигукнувши: 

– Бабусю, ти не бачила мої олівці?! – але побачивши Марину, замовкла. 

– Бабусю, що з тобою? 

– Нічого, уже все добре, не хвилюйся. Краще привітайся з гостею, – сказала мама як можна бадьоріше, але ця бадьорість погано їй вдавалася. 

– Добрий день! – ввічливо привіталася Софія, звертаючись до Марини. 

– Добрий день! – відповіла Марина, яка, не відриваючи погляду, дивилася на свою дочку, котру вона не бачила довгих п’ять років. Уявляю, як їй було в цей момент – її всю трясло, і вона ледь стримувала себе. 

Я вирішив узяти розмову в свої руки: 

– Донечко, це Марина! – сказав їй.  

– Але як же це.?! – розгублено запитала мама, дивлячись по черзі то на мене, то на Марину. 

– То була помилка, але... про це пізніше. Тепер нарешті все стане на свої місця й відбудеться те, чого ми так чекали. 

– Чого ми чекали, таточку? – донька сіла мені на коліна й із цікавістю розглядала Марину. 

– Я навіть не знаю, з чого почати! – виявилося, не так просто сказати доньці, що ось твоя мама, на яку ти так довго чекала. Я відчув на спині холодний піт, і мені раптом стало страшно, що мої слова викличуть реакцію, зворотну тій, на яку ми з Мариною очікували. Але відступати було пізно. 

– Тату, а ти почни з головного! 

– Софієчко, донечко... у тебе... у тебе... ти... Бог нарешті... 

– ...послав мені маму?! – вигукнула вона і подивилася на Марину, яка сиділа, майже не дихаючи від хвилювання. 

– Так! – видихнув я з полегшенням. 

У Марини на очах виступили сльози, і вона зробила мимовільний рух, щоб нарешті обійняти свою доньку, але стримала себе. Софійка, почувши це, на мить розгубилася, а потім вигукнула: 

– Ура! Тепер у мене є мама! – і кинулася Марині на шию, цілуючи й обіймаючи її. 

– Я знала, знала, що ти прийдеш, просто нікому не говорила. Ти мені навіть снилася. І я не відразу зрозуміла, що ти моя мама. Я так на тебе чекала! 

– Я теж чекала цього моменту понад усе на світі! – тепер Марина вже не стримувала сліз. 

– Чому ж ти так довго не йшла до мене?! 

– Я не могла. Я захворіла й не могла прийти. 

– Чому не попросила тата допомогти тобі?! 

– Не могла. Колись я все тобі розповім. І я впевнена, що ти мене зрозумієш! 

У той день ми були так переповнені емоціями, що квартира здалася нам тісною та задушливою. Ми довго сиділи мовчки, обіймаючи одне одного, і навіть не помітили, коли пішла мама. 

Я дивився, як обіймаються дочка з матір’ю, і не міг повірити, що це трапилося. Тепер минуле залишилося в минулому – Марина принесла із собою майбутнє. Але минуле все ж стояло між нами. Його треба було занулити. Залишилося розставити всі крапки над «і», щоб сміливо дивитися в нове, щасливе майбутнє. І що б там не сталося за ці п’ять років, я нізащо не збирався відпускати кохану.