Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ґудзик-2. Десять років по тому 📚 - Українською

Читати книгу - "Ґудзик-2. Десять років по тому"

380
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ґудзик-2. Десять років по тому" автора Ірен Віталіївна Роздобудько. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 73
Перейти на сторінку:
двері.

* * *

Добре, що я залишив у квартирі молоко, сосиски і ще якісь харчі, котрі встиг купити дорогою з аптеки. Адже, коли я вбіг до помешкання і тихенько аби не розбудити Ліну, прокрався до спальні — її там не було.

Проте, на кухонному столі з наслідками «швидкого перекусу» лежала записка: «Босе, дорогий! Дякую. Не хвилюйтесь: батькам подзвонила, почуваюся більш-менш, двері заклацну. Вибачте: інакше не можу… Ваш Віслюк»…

Так, «Віслюк» був упертим, це я знав напевне. Мабуть, побігла на Михайлівську.

Не гаючи часу, пішов туди ж.

Метро було вщерть забите людьми. Але ніхто ні про що не гомонів. Ніхто не знав і не цікавився, хто і куди їде — ані закликів, ані гасел, ані веселих облич.

Все було не так, як у 2004-му або на самому початку протестів.

Справа, розпочата так ностальгійно-весело, від сьогоднішнього дня запахла кров’ю.

На Михайлівській люди тихо переповідали історію минулої ночі, розгублено віталися зі знайомими, ходили з кінця в кінець.

Біля брами собору, немов гриби, виросли столики, за якими сиділи волонтери — збирали їжу, одяг, ліки, складали списки тих, кого треба розшукати, роздавали листівки.

Люду зібралося доволі багато. Знайти в натовпі Ліну я не зміг. Говорити по мобільному не було сенсу — було надто шумно.

Хтось вдарив мене по плечі. Микола! Поруч стояли мої підлеглі — оператор Вадим і звукорежисер Олена.

Обличчя їхні так само були розгублені, як і у всіх решти.

— Уяви собі, — без жодного привітання, сказав Микола. — Вночі тут люди рятувалися за брамою… Як у середньовіччі…

Я кивнув.

Відверто кажучи, першого дня розгубленості було багато.

Але на її розпливчастому тлі поволі розгорявся гнів і давно притлумлене почуття гідності. Воно ще не було оформлене в слова. Хіба що у вигуки: як?! можна?! було так?! обдурити весь народ?! бити дітей?! Вночі?!…і почуватися безкарними? Фіг! Хрін вам! Банду геть!

— Гадаю, це лише початок, — сказав Вадим.

— …І роботи у нас, — додала Олена, киваючи на його камеру, — буде багато…

Ми, як і всі інші, стояли колом, не знаючи, що робити.

Довкола площі починали кружеляти автівки з прапорами. З кожною хвилиною їх ставало більше. Власне, як і людей.

Хтось виступав з трибуни біля пам’ятника княгині Ользі. Але виступаючих було не чутно. І не видно. Було зрозуміло: Михайлівська надто мала аби вмістити всіх, хто приходить, і що треба вирушати на Майдан. Хоча поки що, як я вже і сказав, жодної організації не спостерігалося — і люди прибували туди, де було затишніше: під стіни собору, котрий вночі так героїчно прийняв поранених.

— Щось можеш спрогнозувати? — запитав Микола.

— Хижак відчув запах крові, — сказав я. — Тепер важко щось передбачити.

— Ну, про що ви говорите, хлопці? — сказала Олена. — Вони ж там, — вона підвела очі вгору, — не зовсім ідіоти! Певно, побачили, що наробили і найближчим часом все владнається на нашу користь. Імпічмент. Нові вибори. Ми ж не в Африці живемо! Світ вже гуде. Перехід влади з одних рук до інших має бути цивілізованим…

Ми з сумнівом поглянули на неї, хоча хотілося вірити, що вона має рацію.

— Про яку цивілізованість ідеться, коли вони марять радянськими снами і навіть не уявляють розмаху нинішньої ситуації! — стенув плечима Вадим.

— Але дуже не хотілося б, щоб подібними снами марили і ті, хто нині виходять на трибуни… — додав Микола. — А ти що скажеш? — звернувся до мене.

— Цей сценарій писався давно, — сказав я. — І не тут — в Кремлі. Я думаю, що тепер все буде по-дорослому…

— Побачимо! — сказала Олена.

І мене пересмикнуло від цього слова.

Я призначив їм зустріч пізно увечері в офісі, адже у мене визрівала ідея робити репортажі з місця подій — треба було обміркувати. Попрощався і пішов шукати Ліну з тією ж пропозицією, а точніше — волею мені даною. Все ще не міг позбутися згадки про її розбиту голову. Нехай сидить у студії! Далі будуть наші справи. Адже нині на площі зібралася сила-силенна кремезних мужиків різного віку…

Звечоріло і людей зібралося стільки, що вони стояли впритул не тільки на площі, а й по обидва боки дороги, якою їздило вже зо два чи зо три десятки автомобілів — з прапорами на вікнах і капотах. Біля муру стихійно організовувались загони, озброєні хто чим — кийками, черенками від лопат, дошками.

У те, що це все бутафорія, вірилося дедалі менше.

Але…

Але я бачив смерть ще там, в Афгані, і за ці роки став переконаним пацифістом. Хлопці, що шикувалися біля брами, були того віку, як я тоді. Десь в глибині душі я вважав, що протести мають бути мирними. Такими, до яких і закликали опозиціонери: будемо стояти. На Майдані.

Скільки треба…

Звісно, шлях до демократії, на жаль, всіяний жертвами. І задача всіх нормальних громадян зробити так, щоб цих жертв не було. Не полишала мене й інша тривожна думка про звичайну пастку всіх революцій: після ейфорії і піднесення, емоційна гойдалка летить в інший бік, починається критиканство і… черговий перерозподіл влади. Як зробити аби жертви не стали марними? І чи стануть вони не марними, якщо доведеться брати до рук ось таку «зброю» — дерев’яні черенки від лопат.

І чи вистачить такої зброї — проти справжньої?

І чи можлива — справжня?

Не знаю, чи вірив я в це, але тиняючись площею до пізньої ночі, а наступного дня — по Майдану, де зібралося близько мільйона людей, пішов до офісу — організовувати роботу.

Потелефонував матері, сказав, що буду працювати кілька днів, попросив не хвилюватися і порадів, що завбачливо витягнув cam-модуль з телевізора.

Побожився, що «беруся за розум», починаю працювати аби не спочивати на зароблених в Америці лаврах.

…Вранці, годині о п’ятій, коли ми з Оленою (послухалася «наказу» лише вона. Ліну я так і не знайшов!) — очманіли від кави і сигаретного диму, в двері ввалився Вадим.

Брудний, з почорнілим обличчям. Хилитався, немов п’яний. Не зронивши ані пари з вуст, витягнув з камери касету. Кинув мені. Впав у крісло, затуляючи обличчя руками.

— Хлоп’ята, жєсть… — прохрипів він і вилаявся. — Цього не може бути…

Я поставив касету.

І Олена почала шалено ридати чи не з перших кадрів, досить хаотичних і сумбурних.

…Тридцять білих автобусів, що в’їжджають на Банкову.

Крик: «Колян, тітушек привезли!» і після лайки: «За двєсти гривень даже полмозга не купить!».

…Екскаватор на Інститутській, що суне на військовий ланцюг…

…Кілька людей метушаться між ланцюгом міліції і натовпом, їх змітають, притискають

1 ... 55 56 57 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ґудзик-2. Десять років по тому», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ґудзик-2. Десять років по тому"