Читати книгу - "Світло в серпні"

— Я тобі дам! — ревів він. — Я тобі покажу, як із дому тікати!

Ремінь двічі вперезав Натанієла по спині. Двічі, а тоді два чоловіки зчепилися.

То була гра — смертельна забава, позначена усміхненою понурістю, гра двох левів, що закінчується кровопролиттям або й ні. Вони зчепилися, ремінь перехоплено. Лицем до лиця, груди до грудей стояло двоє — старий з кістлявим, зарослим сивою бородою обличчям, із світлими очима північанина і молодий, геть на нього не схожий, з гачкуватим носом й білими оскаленими зубами.

— Припини, — озвався Натанієл. — Чи ти не бачиш, хто на нас дивиться з тарантаса?

Досі ніхто з них двох і не глянув на тарантас. Там сиділи жінка й хлопчик років дванадцяти. Калвін кинув оком на жінку, а на хлопчика вже не було чого дивитися. Він тільки глянув на жінку — і йому відвисла щелепа, наче побачив привида. «Еванджеліна!» — проказав він. Вона була схожа на його покійну дружину, як рідна сестра. Хлопчина, що навряд чи пам’ятав свою матір, узяв собі жінку — майже її близнючку.

— Це Хуана, — сказав син. — А з нею Калвін. Ми приїхали додому, щоб одружитися.

Після вечері, коли жінка й дитина лягли спати, Натанієл став розказувати. Навколо лампи сиділи батько, сестри і син, що повернувся. Там у них, пояснив він, нема справжніх священиків. Самі попики й католики.

— Отож коли нам стало ясно, що chico — дитина — вже в дорозі, Хуана стала поговорювати про попа. Та я не міг дозволити, щоб Берден народився нехристем. Тому й став розглядатися за кимсь підхожим, щоб догодити їй. А тут як не одне, то друге, — так я й не вибрався по священика. Коли ж народився син, то вже не було чого квапитися. Але жінка й далі переймалася — попами та іншим, і тут за якихось два роки я почув, що в Санта-Фе такого-то дня буде білий священик. Ми з жінкою спакувалися, поїхали й добралися до Санта-Фе саме впору, щоб побачити пилюку від диліжанса. Відвозив священика геть. Чекаємо далі, й за кілька років — ще одна нагода, в Техасі. Та тільки цього разу я зв’язався з кінною поліцією, допомагав залагодити одну справу; там на танцях помічника шерифа трохи скривдили. А коли вже було по всьому, ми просто вирішили, що приїдемо додому й візьмемо шлюб, як належить. Ось і приїхали.

Батько сидів під лампою, худий, сивий і суворий. Він слухав, але занурився в роздуми, на обличчі відбивалися приспана гаряча думка, збентеженість і обурення.

— Ще один чорнявий Берден, виродок, — озвався він. — Люди подумають, що в мене діти від работорговки. А тепер і він туди ж.

Син слухав мовчки й навіть не старався пояснити батькові, що ця жінка іспанка, а не заколотниця.

— Кляті чорняві курдуплі. Не ростуть, бо на них тяжить гнів Божий. Чорні — бо гріх рабства людського запаскудив їм кров і плоть. — Його погляд був непритомний, фанатичний, переконаний. — Але тепер ми їх звільнили — і чорнявих, і білявих. Тепер вони білішатимуть. За сто років знову стануть білими людьми. Тоді, мабуть, дозволимо їм вернутися в Америку. — Батько замовк і в задумі помалу холонув. — Їй-бо, — зненацька порушив він тишу, — хоч малий і чорнявий, а все одно він збудований по-людському. Їй-бо, виросте високий, як його дідусь, не буде коротуном, як його татусик. Дарма що мама чорнява й сам такий, а виросте великий.

Усе це міс Берден розповіла Крістмасові, сидячи з ним на ліжку в дедалі темнішій халупі. Більш як годину вони ані ворухнулися. Тепер він зовсім не бачив її обличчя, слухав упіввуха, від голосу жінки його заколисувало, як у човні; безмежна непам’ятлива погідність навівала дрімоту.

— Звався він Калвін, як і його дідусь, та й зростом у діда вдався, хоч і смаглявий, як мама і вся бабусина рідня з боку тата. Мені вона не мама, Калвін — мій однокровний брат. Дідусь був останній із десяти, батько був останній із двох, а Калвін — останній із усіх. Йому тільки-но минуло двадцять років, коли його вбив у місті, за дві милі від цього будинку, колишній рабовласник і офіцер-конфедерат на прізвище Сарторіс. Ішлося про участь негрів у виборах.

Вона розказала Крістмасові про могили — брата, діда, батька і двох його дружин — на пагорбі під кедрами, на пасовищі за півмилі від дому. «Ага, — подумав Крістмас. — Поведе мене подивитися на них. Муситиму піти». Та вона не повела. Ніколи й словом не згадала про ці могили після тої ночі, коли сказала Крістмасові, де вони й що він сам може піти й подивитися на них, якщо захоче.

— Зрештою, ви їх, напевно, не знайдете, — зауважила вона. — Бо коли ввечері принесли додому діда і Калвіна, батько дочекався, коли стемніє, поховав їх і приховав могили — зрівняв горбики й закидав їх хмизом і всяким непотребом.

— Приховав? — перепитав Крістмас.

У її голосі не було нічого м’якого, жіночого, скорботного, споглядального.

— Щоб їх не знайшли. Щоб не викопали. Щоб не позбиткувалися. — І з легким нетерпінням у голосі повела далі, пояснюючи: — Нас тут ненавиділи. Ми були янкі. Чужинці. Гірш ніж чужинці — вороги. Саквояжники, як ото вони називали переселенців із Півночі. Ця війна була ще дуже свіжа в пам’яті, переможені ще не встигли оговтатися, їм ще боліло. Підбурюють негрів грабувати і ґвалтувати — ось як вони це називали. Загрожують верховенству білих. Гадаю, полковник Сарторіс став героєм у місті, убивши двома пострілами з того самого пістолета однорукого діда й хлопчика, що так і не встиг проголосувати вперше. Хтозна, може, й мали рацію. Не знаю.

— Ого, — сказав Крістмас. — Вони справді так могли? Отак викопати вбитих, мертвих? Та коли ж люди різної крови перестануть ненавидіти одне одного?

— Коли? — Вона затнулась, а тоді повела далі: — Не знаю. Не знаю, викопали б вони тіла чи ні. Мене тоді ще на світі не було. Я народилася чотирнадцять років після того, як убили Калвіна. Не знаю, на що тоді були здатні люди. Але батько вважав, що вони можуть на таке зважитися. Тому й приховав могили. А тоді