Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий"

Спершу Цариця дивилася тільки на Леонсію і, пильно розглянувши її, кивнула головою, щоб та наблизилась. Леонсії здалося, що цей жест занадто владний, як на таку тендітну істоту, і вона зразу відчула до Цариці ворожість. Отож Леонсія не зрушила з місця, аж доки жрець Сонця суворо наказав їй підійти до Цариці. Тоді, не звертаючи уваги на страшенного волохатого собаку, Леонсія пройшла між ним та триногом і спинилася, коли Цариця вдруге кивнула головою. Чималий час жінки пильно дивились одна на одну, і нарешті Леонсія із задоволенням помітила, що Цариця опустила очі. Та радість ця була завчасна, бо Леонсія зараз же побачила, що Цариця згорда розглядає її сукню і навіть простягла свою худорляву білу руку, щоб помацати матерію й погладити її рухом, властивим тільки жінкам.

— Жрече, — різко мовила вона, — сьогодні третій день Сонця. Я давно тобі віщувала, що має статися того дня. Нагадай, що саме.

Догідливо схилившись, жрець відказав:

— Ти казала, що того дня мають статися незвичайні події. І вони сталися, Царице.

Але Цариця вже не чула. Все ще погладжуючи Леонсіїну сукню, вона з цікавістю розглядала саму дівчину.

— Ти щаслива, — сказала Цариця, кивнувши, щоб вона вернулась до своїх, — тебе кохають чоловіки. Мені ще не все ясно, але здається, що тебе дуже люблять чоловіки.

Її голос, ніжний і тихий, чистий, як срібло, багатий на щонайрізноманітніші модуляції, бринів, мов далекий дзвін, що закликає до церкви. Але Леонсія не могла віддати йому належне. Натомість вона відчула, як зарум'янились від гніву її щоки й швидше застукав на скронях живчик.

— Я бачила тебе давніше, і то часто, — вела далі Цариця.

— Не може бути! — скрикнула Леонсія.

— Цить! — засичав на неї жрець.

— Там, — Цариця вказала на велику золоту чашу, — я бачила тебе там давніше, і то часто.

— І тебе також, — звернулася вона до Генрі.

— І тебе, — вдалася цариця до Френка, і її великі блакитні очі побільшали. Вона зміряла його довгим, уважним поглядом. Цей погляд не сподобався Леонсії й викликав у неї прикре почуття ревнощів.

Очі Цариці спалахнули, коли вона спинила їх на Торесові.

— А ти хто такий, чужинцю? Ти так незвичайно вбраний — з шоломом лицаря на голові і в постолах раба на ногах.

— Я — да Васко, — відважно відповів той.

— Це старовинне ім'я, — усміхнулась Цариця.

— Я й е давній да Васко, — мовив Торес і ступив наперед, не чекаючи на запросини. Вона ще раз усміхнулась на таку зухвалість і не спинила його. — Цей шолом був на мені чотириста років тому, коли я на чолі предків Загублених Душ прийшов у цю долину.

Цариця всміхнулась цим разом недовірливо і тихо спитала:

— Отже, ти народився чотириста років тому?

— І чотириста років тому й ніколи. Я й не народжувався, а завжди жив. Я — да Васко. Моя оселя — Сонце.

Цариця вражено звела свої рівні брови, немов хотіла запитати щось, та не запитала нічого. Тонкими, майже прозорими пальцями вона взяла з золотої скриньки, що стояла коло неї на ліжку, якогось порошку і сипнула його в золоту чашу на тринозі. Над чашею знялася хмарка диму й відразу розтанула в повітрі.

— Дивися! — звеліла вона.

І Торес, підійшовши до великої чаші, зазирнув усередину. Що він там побачив, його супутники так ніколи й не дізналися. Тільки Цариця, і собі схилившись над чашею, побачила те, що побачив Торес, і на її вродливому обличчі з'явилася зневажливо-співчутлива посмішка. A Торес уздрів спальню на другому поверсі будинку в Бокас-дель-Торо, що його він дістав у спадщину, а в ній колиску з немовлям. Те вбоге видиво зраджувало таємницю його народження — і того так зневажливо усміхалась Цариця. У магічній чаші Торес побачив те, про що давно вже здогадувався.

— Ти зараз ще й інше побачиш, — лагідно всміхнувшись, сказала Цариця. — Я показала тобі твоє народження. Дивись далі й побачиш свій кінець.

Але Торес, приголомшений тим, що вже побачив, відмовивсь і відсахнувся від чаші.

— Пробач красуне, — почав він благати її, — і дозволь мені піти. Забудь те, що бачила, як, сподіваюсь, забуду і я.

— Там уже нема нічого, — сказала Цариця, махнувши рукою над чашею, — проте забути я не можу. Спогади назавжди залишаються в моїй голові. І тебе, чоловіче, такого молодого на вигляд і такого старого, якщо судити з шолома, я бачила й давніш у цьому Свічаді Світу. Твої вчинки часто обурювали мене й давніш. Тільки тоді ти був без шолома, — вона всміхнулася з виразом людини, що знає все. — Мені завжди ввижалася кімната, де мерці, багато мерців, непорушні на своїх застиглих ногах, одвіку охороняють таємницю, чужу й незрозумілу для людей їхньої віри та їхньої раси. І мені здається, що в цьому сумному товаристві я бачила одного, на кому був твій старовинний шолом. Казати далі?

— Ні-ні! — промовив Торес.

Цариця кивнула головою, щоб Торес відійшов, і, втупивши очі у Френка, звеліла йому наблизитись. Потім, мабуть, похопившись, що зі свого високого ложа мусить дивитись на нього згори вниз, вона стала на землю і, заглянувши Френкові просто в вічі, простягла руку. Френк нерішуче потиснув їй долоню, не знаючи, що робити далі. Цариця, здавалося, читала його думки, бо сказала:

— Поцілуй. Мені досі ніхто не цілував руки. Я бачила, як це роблять, тільки вві сні або в Свічаді Світу.

І Френк нахилився і поцілував їй руку. А що вона не віднімала руки, то Френк не пускав її і долонею відчував, як слабенько, хоч і рівномірно пульсує кров у неї в рожевих пальцях. Так вони й стояли мовчки: Френк — зніяковіло, а Цариця — стиха зітхаючи. Тим часом ревнощі краяли Леонсіїне серце. Раптом Генрі сказав у жарт англійською мовою:

— Та поцілуй її ще раз, Френку! їй, видно, сподобалося. Жрець Сонця засичав і на нього. А Цариця, по-дівчачому зашарівшись, висмикнула була свою руку, і тоді знову подала її Френкові.

— Я розумію мову, якою ти говориш, — пояснила вона Генрі. — І проте я, що ніколи не знала чоловіка, не соромлячись визнаю, що це мені подобається. Френку, — так-бо взиває тебе твій приятель, — послухайся його й поцілуй ще раз мені руку!

Френк скорився; Цариця й далі не віднімала руки і, ніби зачарована, дивилася йому в вічі. Нарешті, з видимим зусиллям, вона висмикнула руку, звеліла йому йти до гурту і вдалась до жерця Сонця.

— Ну, жрече, — різким голосом сказала вона, — я знаю, чого ти привів сюди полонених. Але все-таки