Читати книгу - "Оголошено вбивство"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Хто б це міг бути? — запитала міс Блеклок.
У двері пропхалася скуйовджена голова Міці. Вона закотила очі.
— Це знову приїхав поліція, — сказала вона. — Він нас переслідувати. Чому він не давати нам спокій? Я не годен це витерпіти. Я писати сам прем'єр-міністр. Я писати ваш король.
Рука Кредока рішуче й нетерпляче відіпхнула її вбік. Він увійшов із таким похмурим виразом на міцно стиснутих губах, що всі подивилися на нього з острахом. Це був інший інспектор Кредок.
Він суворо промовив:
— Убито міс Мерґатройд. Вона була задушена — не більш як годину тому. — Він зупинив погляд на Джулїї. — Міс Симонс, де ви були протягом дня?
Джулія стомлено проказала:
— У Мілчестері. Я тільки щойно увійшла.
— А ви? — Інспектор спрямував погляд на Патрика.
— Теж там.
— Ви обоє повернулися разом?
— Так… Так, разом, — сказав Патрик.
— Ні, — відповіла Джулія. — Не треба брехати, Патрику. Таку брехню неважко спростувати. Адже в автобусі було багато людей. Я повернулася більш раннім автобусом, інспекторе, тим, який приходить сюди о четвертій годині.
— І що ви робили потім?
— Я пішла прогулятися.
— У напрямку садиби «Боулдере»?
— Ні. Я ходила в поле.
Він подивився на неї пильним поглядом. Джулія, з блідим обличчям, з міцно стиснутими губами, не відвела свого погляду.
Перш ніж хтось устиг заговорити, задзвонив телефон.
Міс Блеклок, запитливо подивившись на Кредока, підняла слухавку.
— Так. Що? А, Банч. Що? Ні. Ні, не було… Не маю уявлення… Так, він тепер тут.
Вона опустила слухавку і сказала:
— Місіс Гармон хоче поговорити з вами, інспекторе. Міс Марпл не повернулася до будинку вікарія, і місіс Гармон турбується за неї.
Кредок ступив два кроки і схопив телефон.
— Кредок слухає.
— Я стурбована, інспекторе, — почувся голос Банч, позначений дитячим тремтінням. — Тітка Джейн кудись пішла, і я не знаю, куди саме. І кажуть, ніби міс Мерґатройд убито. Це правда?
— Так, це правда, місіс Гармон. Міс Марпл була разом із міс Гінчкліф, коли вони знайшли тіло.
— А, онде, значить, вона де, — у голосі Банч прозвучала полегкість.
— Ні, ні, її там немає. Вона пішла звідти — дайте-но мені глянути — десь півгодини тому. Вона не прийшла додому?
— Ні, не прийшла. А йти звідти не більш як десять хвилин. Де вона може бути?
— Можливо, зазирнула до когось із сусідів?
— Я телефонувала всім. Її ніде нема. Я боюся, інспекторе. «Я теж», — подумав Кредок.
Він швидко сказав:
— Я негайно їду до вас.
— Приїздіть — вона залишила клаптик паперу. Вона щось писала на ньому, перед тим як поїхала. Я не знаю, що це може означати… Для мене схоже на якусь тарабарщину.
Кредок поклав слухавку.
Міс Блеклок стривожено запитала.
— Щось сталося з міс Марпл? О, я сподіваюся, що ні.
— Я теж сподіваюся, — відказав Кредок, але погляд у нього був похмурий.
— Вона така стара — і така слабенька.
— Знаю.
Міс Блеклок ухопилася рукою за намисто з перлів, яке туго облягало їй шию, і сказала хрипким голосом.
— Що далі — то гірше. Той, хто витворяє все це, інспекторе; мусить бути божевільний — геть божевільний.
— Та певно.
Туге намисто на шиї в міс Блеклок порвалося, натягнуте її нервовими пальцями. Білі кульки розкотилися по кімнаті. Летиція скрикнула зболеним голосом:
— Мої перли!.. Мої перли!..
Агонія в її голосі була такою гострою, що всі з подивом обернулися до неї. Вона обернулася, притиснувши долоню до горла і, схлипуючи, вибігла з кімнати.
Філіпа почала збирати перли.
— Я ніколи не бачила, щоб у неї з якось причини так псувався настрій, — сказала вона. — Звісно, вона завжди їх носить. Певно, це чийсь дорогий подарунок абощо. Можливо, від Рендела Ґедлера?
— Можливо, — повільно проказав інспектор.
— А вони можуть бути справжніми? — запитала Філіпа, стоячи навколішках і збираючи білі лискучі кульки.
Узявши одну кульку у свою долоню, Кредок уже наготувався зневажливо відповісти: «Справжніми? Звісно, ні», але зненацька придушив у собі ці слова.
А що, як ці перли і справді справжні?
Вони такі великі, такі рівні, такі білі, що, здається, їхню фальшивість можна помацати, але Кредокові несподівано пригадалася одна поліційна справа, де намисто зі справжніх перлів було куплене за кілька шилінгів у крамничці лихваря.
Летиція Блеклок запевнила його, що дорогоцінних прикрас у домі немає. Проте якби ці перли якимсь випадком виявилися справжніми, вони коштували б фантастичну суму. Тим більше, якби їх справді подарував їй Рендел Ґедлер.
Вони здавалися фальшивими — вони мусили бути фальшивими — але що, як вони справжні?
Чом би й ні? Сама вона могла не знати про їхню ціну. Або могла обрати такий спосіб захисту свого скарбу — ставитися до них так, ніби вони варті щонайбільше двох гіней. Скільки ж вони можуть коштувати, якщо вони справжні? Казкову суму… Суму, достатню для того, щоб убити її за ці гроші, — якби хтось знав про них.
Одним ривком інспектор скинув із себе ці роздуми. Міс Марпл зникла. Він мусить негайно їхати до будинку вікарія.
III
Банч та її чоловік чекали на нього, їхні обличчя були стривожені й напружені.
— Вона не повернулася, — сказала Банч.
— А вона сказала, що повернеться, коли покинула «Боулдерс»? — запитав Джуліан.
— Ні, вона цього не сказала, — повільно промовив Кредок, згадуючи останні хвилини, протягом яких він бачив Джейн Марпл.
Він пам'ятав, як міцно були стиснуті її губи і яке холодне й суворе світло струменіло з її зазвичай лагідних синіх очей.
То була незламна й сувора рішучість — але зробити що? Піти куди?
— Вона розмовляла із сержантом Флетчером, коли я востаннє її побачив, — сказав він. — Вони стояли біля воріт. А тоді вона вийшла на вулицю. Я подумав, що вона пішла прямо до вашого будинку. Мені треба було відправити її в машині — але я мав повні руки роботи, а вона вислизнула непомітно. Флетчер може щось знати! Де Флетчер?
Та коли Кредок зателефонував у садибу «Боулдерс», то з'ясував, що ніхто не знає, де перебуває сержант Флетчер, і той не залишив також ніякого повідомлення про те, куди пішов. Хтось висловив припущення, що він повернувся до Мілчестера з якоїсь причини.
Інспектор зателефонував до управління в Мілчестер, але ніхто нічого не чув про Флетчера й там.
І тоді Кредок обернувся до Банч, бо пригадав, що вона йому казала по телефону.
— Де той папірець? Ви мені казали, вона щось писала на клаптику паперу.
Банч принесла йому папірець. Він розгорнув його на столі й подивився на нього. Банч нахилилася
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оголошено вбивство», після закриття браузера.