Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Пурпурові вітрила 📚 - Українською

Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пурпурові вітрила" автора Олександр Грін. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 80
Перейти на сторінку:
швидким рухом відкинула напівмаску, і я побачив Дезі. Крізь її помітне засмучення ковзнула усмішка задоволення: її тішило, що вона з’явилася замість іншої.

— Не хочу більше ховатися, — сказала вона, простягаючи мені руку. — Ви не гніваєтесь на мене? Однак прощавайте, я поспішаю.

Вона потягнула руку, яку я несвідомо затримав, і відвернула обличчя. Коли її рука звільнилася, вона відійшла, і, стоячи впівоберта, заходилася надягати напівмаску.

Не розуміючи, звідки вони взялась, я бачив, однак, що дівчина поклала вразити мене костюмом і несподіванкою. Я відчував гидке пригнічення.

— Я був упевнений, — мовив я, ступаючи слідом за нею, — що ви вже спите на «Нирку». Чому ви не підійшли, коли я стояв біля пам’ятника?

Дезі повернулась. Її обличчя знову було приховане. Сукня ця напрочуд пасувала їй: на неї озиралися, проходячи, чоловіки, поглядаючи потім на мене, проте я відчував її гірку розгубленість. Дезі промовила, раз у раз зупиняючись:

— Це вірно, але я так задумала. Ну, що ж ви зніяковіли? Я не хочу і не буду вам заважати. Я прийшла просто тому, що підвернулося недорого це вбрання і хотіла вас розвеселити. Так вийшло, що Тоббоган затримався в одному місці, і я трохи збожеволіла серед всякого достатку. Вас побачила випадком. Ви стояли біля пам’ятника, сам-один. Невже це справді зроблена Фрезі Ґрант? Овва! Мене всю пощипали, поки я дійшла. Ох, перепаде ж мені від Тоббогана! Побіжу заспокоювати його. Ідіть, ідіть, коли вам треба, — додала вона, прямуючи до сходів, і побачив, що я пішов за нею. — Я тепер знаю дорогу і сама розшукаю своїх. На все добре!

Мені нічого було та й не хотілося йти разом, але, сам розгубившись, я зупинився біля сходів, дивлячись, як вона поволі спускається, злегка нахиливши голову і перебираючи торочки на грудях. У її спині і плечах, які раптом втратили гнучкість, відчувалося зворушлива сором’язливість. Вона не обернулась. Я стояв, поки Дезі не загубилася серед натовпу; потім повернувся в фойє, зітхнувши і нескінченно шкодуючи, що відповів на привітну витівку дівчини мимовільною образою. Це сталося так швидко, що я не встиг як слід ні пожартувати, ані висловити задоволення. Я обізвав себе грубою твариною, хоча це було несправедливо, і пробирався серед натовпу з марним каяттям, обтяжливо дорікаючи себе.

Цієї миті танці скінчилися, замовкла і музика. З протилежних дверей назустріч мені йшли двоє: високий морський офіцер з люб’язним великим обличчям, якого тримала під руку допіру зникла Дезі. Принаймні це була її фігура, її жовта з торочками сукня. Мене наче охопило вітром, і перевернуті раптом почуття зупинилися. Здригнувшись, я пішов їм назустріч. Сумніву не було: маскарадним двійником Дезі була Біче Сеніель, і я це знав тепер так само вірно, ніби прямо бачив її обличчя. Ще наближаючись, я вже відрізнив усе її внутрішнє, приховане від внутрішнього прихованого Дезі, за враженням основної риси цієї нової і вже знайомої фігури. Проте я зазначив дивовижну подібність росту, кольору волосся, статури, рухів тіла і, поки це крутилося на думці, сказав, кланяючись:

— Біче Сеніель, це — ви. Я вас упізнав.

Вона здригнулася. Офіцер глянув на мене з усмішкою подиву. Я вже твердо опанував себе і чекав відповіді з досконалою упевненістю. Обличчя дівчини ледь помітно почервоніло, і вона посунула вгору нижньою губою, неначе напівмаска заважала їй бачити, і розсміялася, проте неохоче.

— Біче Сеніель? — сказала вона штучно байдужим голосом, чистим і протяжним. — Ах, даруйте, я не знаю її. Я — не вона.

Бажаючи вийти з тону карнавальної забави, я правив далі:

— Прошу мене вибачити. Я не тільки знаю вас, але ми маємо спільних знайомих. Капітан Ґез, з яким я плив сюди, ймовірно прибув цими днями; можливо, навіть учора.

— О! А! — Вигукнула вона з серйозним здивуванням. — Я не така самовпевнена, щоб заперечувати далі. На жаль, маска не захист. Я вражена, бо бачу вас уперше в житті. І я маю увінчати ваш тріумф.

Прикривши цими словами тривогу, вона зняла напівмаску, і я побачив Біче Сеніель. Якусь мить вона розглядала мене. Я вклонився і назвав себе.

— Мені здається, що і ви вражені результатами вашої проникливості, — зауважила вона. — Зізнаюся, що я нічого не розумію.

Я стояв, показуючи мовчанням і поглядом, що треба переговорити без третьої особи. Вона відразу зрозуміла це і, глянувши на офіцера, сказала:

— Мій небіж, Ботвель. Так, так: я бачу, що треба поговорити.

Ботвель, який стояв склавши руки, переводячи погляд від Біче до мене, зауважив:

— Дорога тітонько, покарані так, що в голові не вкладається. Ви стверджували, що навіть я не впізнав би вас. Я піду до Нувель домовитися щодо поїздки в Латорн.

Домовившись, де нас шукати, він кивнув і, круто повернувшись, оглянув зал; потім клацнув пальцями, прямуючи до сусідньої групи жінок важкою еластичною ходою. Підходячи, він підняв руку, махаючи нею, і зник серед строкатого натовпу.

Біче дивилася на мене з зусиллям стривоженої думки. Я усвідомлював всю складність майбутньої розмови, через що зволікав, але вона перша запитала, коли ми сіли в глибині квіткової альтанки:

— Ви пливли на «Тій, що біжить»? — сказавши це, вона засунула мізинець в проріз напівмаски і почала її розгойдувати. Кожен її рух заважав мені міркувати, і я заговорив плутано. Я збивався, тому що не хотів спочатку говорити про неї, але коли зрозумів, що інакше неможливо, порядок і простота виразів повернулися.

Я був дуже вдячний Біче за увагу і спокій з яким вона слухала розповідь про сцену на набережній, тобто про себе. Вона лише посміхнулася, коли я докинув, що телефонуючи в «Дувр», викликав Анну Макферсон.

— Я слухаю, слухаю, — сказала вона; потім — дуже серйозно: — Я зрозуміла, що передали ви про мене, я уявляю це.

Невдовзі потому Біче знову надягла напівмаску, і я відчув себе спокійнішим і впевненішим. Тепер лише за рухом губ Біче я міг здогадуватись про її ставлення до моєї розповіді.

Розповівши про набережну, я спромігся говорити про сьогоднішній вечір.

— Тепер ви маєте мені повірити, тому що я сам багато чого не розумію; багато чого вважаю незаслуженою удачею.

Мені не хотілося згадувати Дезі, але я не мав вибору. Я розповів про її жарт і про другу зустріч з такою самою, жовтою з коричневими торочками, сукнею, тобто з самою Біче. Я розповів іще, що тільки завдяки такому наполегливому повторенню того самого костюму я підійшов до неї з цілковитою упевненістю.

— Отже, ви розраховували на зустріч зі мною? — спитала вона. — О, справді це складно! Так, так, але ще — Ґез. Звісно, він казав

1 ... 55 56 57 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пурпурові вітрила», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пурпурові вітрила"