Читати книгу - "Том 11"

Серг[ій] Костянтинович] поїхав позавчора. Дуже він тут багато бігав, бо якраз на свята зібрались в Київ різні його приятелі, що давно з ним не бачились і, певне, довго знов не будуть бачитись. Аж притомився він врешті. Однак взагалі мається далеко ліпше (на вид принаймні), ніж тоді, як я його в Мінську бачила, та все-таки я не можу на нього так оптимістично дивитись, як його приятелі і він сам, бо знаю, що тут багато значив чисто нервний підйом енергії, і навіть боюся після сього реакції. З Кримом справа стоїть ще непевно. У Серг[ія] Костянтиновича] переміна начальства, і, може, трудно буде одпуск получить. Мені, після мого припадку, Полена] Ізр[аїлівна], що якраз попала случайно до мене за лікаря, дуже радить поїхати сього року в Крим, але не літом, а восени, не стільки для когось іншого, як для самої себе, а тим часом виїхати як тільки добре потепліє, на село. Мені самій дуже хочеться геть з Києва, він мене вже втомив і починає обридать. Остатніми часами в Літературнім] общ[естві] почались різні звади і скандали, касації виборів і т. і.; люди вештаються, по сто раз перемолочують різні «інциденти», кричать до самооглушення, розбивають один одному слух і нерви і все-таки ні до чого путнього не договорюються. Тепер не хочеться детально писати про се, напишу або вже розкажу тоді, коли все скінчиться або принаймні вйясниться. Обридає се все, нарешті, страшенно! Цур йому!

Хочеться виїхать ще й через те, щоб пожити на самоті. Не в моїй натурі жити довго удвох в такій хаті, куди по сто раз на день хтось може вриватись. Відколи приїхала з Петербурга, то, крім реферату про Гейне та деяких листів, нічого не написала і навряд чи напишу багато. Вночі писати не можу, бо заважатиму Оксані спать, а вдень нема можливості. Ще, може, якщо Оксана хутко видужає, то ходитиму до дядини, в неї тепер є окрема хата (Наташина) до мого розпорядку, та, може, й дома, як «скінчиться святечний період, буде менше вештання. А все-таки ще ліпше було б утекти на хутір і побути там зовсім самій, се часом так добре буває! Ось приїде мама

з хутора, довідаюсь, чи можна там тепер жити, та, може,-«подхвачусь і зашумлю», аби тільки погода поліпшала, а то цими днями у нас знов захолодало, паче восеии. Ото тільки наші почнуть казати: «Та як же ти сама будеш, та з твоїми припадками» і т. і., а тим часом мені іменно краще бути вже самій, ніж у товаристві, ніж навіть у сім’ї. Скитання по курортам привчило мене до періодичної самотини і примусове сталося потім привичним.

Як то ти в інтернаті? Чи не обридло ще дивитись на таку масу люду, як там у вас?

Вибачай, що не прислали ми тобі святечної «снеди», але ж, далебі, трудно було, я не в стані була піти на пошту, а більше нікому було. Погано се, та вже прости. Зрештою, поки б воно приїхало до тебе, то й засохло б.

Шкода, що ти не могла поїхати в Дерпт, слід було хоч днів на два, все ж веселіше було б, а то таки, певне, сумно було, я трохи знаю, що то таке — свята на чужині або між чужими людьми.

Ще й писали ми тобі мало святами. Мені ти, запевне, сього за зле не візьмеш, бо се навіть краще було, що я не писала, може, й тепер ще слід би помовчати, бо, либонь, з листа неврастенія скаче — правда?

Поки дописала листа, Оксані поліпшало і жар пройшов, видно, пароксизм минув. Завтра припишу, як з нею буде, а позавтрьому пришлю «открытку». Тепер пише тобі Дора — совість таки зазрила. Папа просить пробачення, що за зборами в дорогу, а раніш за святечним шарварком не написав тобі, може, напише десь із Черкас. Мама, либонь, з Гадяча напише. Тут-таки устроять спектакль на вашу користь, хотіли ставить «Одинокие люди», але вже поставлять «Борьбу за жизнь», бо п’єса відома компанії (Старицького і Мані гурт), п’єса погана, але грають її добре.

Ну, доволі вже надряпано, порк кінчать. Не споминай в листі до Оксани, що я написала про її «тон», бо се не поможе, а погіршить.

Цілую тебе дуже міцпо, ти ж моя Лілея. Всім знайомим поклон.

Твоя Леся

101. ДО В. М. ГНАТІОКА

ЗО травня 1900 р. Гадяч Гадяч, Полтавск[ой] губ., 18—30. V 1900 Високоповажаний добродію!

Коли я виїздила з Києва, оце вже два тижні тому, то лишила там приготовлену для вас посилку «Раткліфа»

і просила послати Вам того ж таки дня. Не маю жадної відомості, чи послана вона Вам і чи отримали Ви її. Отже, будьте ласкаві повідомити мене про се. Мені передавав д. Труш, ніби Ви в листі до нього допитувались, чому я не шлю Вам рукописів до друку. Дуже шкода, що-сьте не написали просто до мене, бо мені цікаво було б довідатись, чи дійшла до Вас та коректа, що я посилала Вам, вертавши з Петербурга. Власне, не мавши відомості про те, затрималась я і з дальшою посилкою, бо я на наші пошти маю причину не дуже-то впевнятись. Крім того, рукопись «Раткліфа» була якийсь час потрібна в Києві для певних сценічних проектів —

з неї розписувались ролі. Досі, гадаю, коли вже Ви отримали манускрипт, то, запевне, дали його до друку, сподіваюсь, отже, хутко отримати коректу, бо, як я вже мала нагоду писати Вам, межи мною і д. Славинським є така «угода», що наші переклади з Гейне мають виходити під моєю коректою.

Ще раз прошу Вас, шановний добродію, відповісти мені на два не раз задавані питання: чи маєте у себе манускрипт «Балад» Гейне (в перекл[аді] Слав[инсько-го]) і що сталося з моїм перекладом Гейневої передмови до «Атта Троля»?

Посилаю оце для «Вісника» два свої віршики, написані ще зимою, та чомусь досі затримані дома. Згодом пришлю свій переклад одноактової драми Метерлінка «L’intruse» К Хотілось би мені дуже, щоб наша публіка русько-українська познайомилась би з сим поттгтім драматургом в його найкращих творах, а до того ж її українськім] перекладі. Нехай Ваша хв[альиа] редакцій поборе відому мені свою нехіть до «модерністів» і пропитая мій переклад, я певна, що ся оригінальна