Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

Поклавши слухавку, я попрямував до спальні й перевірив у шафі сукні, блузки та спіднички Куміко. Якщо вона пішла з дому, то мала б забрати і свій одяг. Звісно, я не пригадував усього, у що вона одягалася. Я власних речей як слід не пам’ятав, то що вже казати про гардероб іншої людини. Та оскільки я часто здавав і забирав із хімчистки речі Куміко, то загалом знав, що вона часто одягала й берегла. Якщо мене не зраджувала пам’ять, усе це начебто було на місці.

До того ж вона не могла забрати свого одягу. Я ще раз спробував точно пригадати, як учора вранці Куміко виходила з дому. Що було на ній, з якою сумкою вона пішла? Як завжди, коли йшла на роботу, тільки із сумочкою через плече, в якій ледве вміщалися записник, косметика, гаманець, хусточка, паперові серветки. Тож для переміни одягу жодного місця не залишалося.

Я відсунув шухляди комода. Жіночі прикраси, колготки, сонцезахисні окуляри, білизна, спортивні майки — усе лежало акуратно складене й не вказувало на те, що якась річ зникла. А втім, білизна й колготки могли вміститися в ту сумочку. Та, якщо подумати, хіба варто брати із собою щось таке, якщо будь-де його можна купити?

Потім я зайшов у ванну і ще раз перевірив шухляди з речами туалету Куміко. Там не виявив жодних змін: усе той самий косметичний дріб’язок і прикраси. Відкривши флакон фірми «Christian Dior», ще раз понюхав. Аромат був той самий, що й минулого разу, — так пахнуть уранці серед літа білі квіти. І я знову пригадав її вуха та білу спину.

Повернувшись у вітальню, я розлігся на дивані. Заплющив очі й прислухався, однак, крім цокання годинника, не почув нічого. Ні гуркоту автомобілів, ні щебету птахів. Я не знав, що ж мені тепер робити. Вирішив ще раз подзвонити дружині на роботу і вже набирав номер, але від самої думки про те, що відповість та сама дівчина, втратив охоту й поклав слухавку. Більше нічого я не міг робити. Залишалось тільки чекати. Можливо, Куміко мене покинула. Причини я не знав, але, зрештою, таке могло статися. Та навіть якщо це так, не така вона людина, щоб покинути мене, не сказавши ні слова. Якби вона збиралася піти від мене, то якомога точніше пояснила б причину свого вчинку. Я в цьому був упевнений майже на всі сто відсотків.

А що, як з нею щось сталося? Можливо, потрапила під автомашину й опинилася в лікарні. І тепер їй, непритомній, переливають кров. Від такої думки в мене закалатало серце. Але ж вона мала в сумці права водія, кредитну картку і записник з адресою. Тож якби стався нещасний випадок, мені, напевне, зателефонували б з лікарні або поліції.

Я вмостився на веранді й невидющими очима поглядав у сад. Спробував зібратися з думками, але не міг на чомусь одному зосередитися. Раз у раз згадував про спину Куміко, яку бачив, коли застібав блискавку її сукні, й запах туалетної води у неї за вухами.

Після першої задзвонив телефон. Я встав з дивана й узяв слухавку.

— Алло! Це дім Окади-сана? — Голос належав Мальті Кано.

— Так.

— Я — Мальта Кано. Дзвоню вам з приводу вашого кота.

— Кота? — перепитав я розгублено. Про нього я зовсім забув, але, звісно, відразу згадав. Як про щось з далекого минулого.

— Про кота, якого розшукує ваша дружина, — сказала Мальта.

— Так-так, звичайно, — відповів я.

На тому кінці лінії Мальта Кано мовчала — мабуть, щось обдумувала. Можливо, щось прочула з мого голосу. Я відкашлявся і переклав слухавку в іншу руку.

Незабаром вона сказала:

— Гадаю, вам не вдасться його побачити, якщо чогось особливого не станеться. На жаль, вам доведеться змиритися з такою втратою. Кіт пішов і, можливо, більше не повернеться.

— Чогось особливого? — повторив я слова Мальти Кано, але відповіді не почув.

Мальта Кано довго мовчала. Я сподівався, що вона заговорить знову, але, прислухавшись, навіть не чув її дихання. А коли подумав, що, може, телефон поламався, вона нарешті промовила:

— Окада-сан, вибачте за нав’язливість, але, можливо, крім кота, є ще якась проблема, у розв’язанні якої я могла б вам стати у пригоді?

Відповісти на це відразу я не зумів. Тримаючи слухавку в руці, прихилився спиною до стіни. Минув якийсь час, поки знайшлися потрібні слова.

— Багато чого все ще залишається неясним, — сказав я, — не до кінця зрозумілим. І не виходить з голови. Та, в усякому разі, я думаю, що дружина пішла від мене. — І я розповів Мальті Кано, що Куміко вчора ввечері не повернулася додому, а сьогодні вранці не вийшла на роботу.

Мальта, здавалось, на якийсь час задумалася.

— Ви, мабуть, занепокоїлися, — сказала вона. — Зараз я не можу вам чогось певного сказати, але незабаром дещо з’ясується. А тим часом доведеться почекати. Я розумію, що це важко, однак усьому свій час. Це — як відплив і приплив. Ніхто цього не може змінити. Коли треба чекати, нічого іншого не залишається.

— Послухайте, Кано-сан! Я вам дуже вдячний за турботу про кота, але, вибачте за відвертість, зараз у мене не такий настрій, щоб вислуховувати само собою зрозумілі загальні міркування. Я взагалі в скрутному становищі. Справді. З поганим передчуттям на душі. Зовсім не знаю, що мені робити. Навіть не уявляю собі, що робитиму після нашої розмови. Мені потрібні конкретні факти, хоч би найдрібніші й найнезначніші. Розумієте? Що можна побачити очима й помацати руками.

У слухавці почулося, ніби щось упало на підлогу. Щось легеньке, як латунна кулька. Потім почувся шурхіт — наче хтось, затиснувши між пальцями кальку, різко смикнув її. Усе це відбувалося не дуже далеко й не дуже близько від телефону, однак, здавалось, Мальта не звертала на ці звуки особливої уваги.

— Зрозуміло. Отже, вам потрібно щось конкретне, — сказала вона байдуже.

— Саме так. Якомога конкретніше.

— Тоді чекайте дзвінка.

— Та я його чекаю вже цілий день.

— Вам невдовзі подзвонить людина з прізвищем, яке починається на «О».

— Вона що-небудь знає про Куміко?

— Такі подробиці мені невідомі. Я розповіла вам про це тому, що