Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

— Півмісяць? — спитав я. — Той, що з’являється на небі?

— Так-так. Той, що з’являється на небі. В усякому разі, вам, Окада-сан, треба чекати. Чекання — це все. А я вам невдовзі знову зателефоную, — сказала Мальта Кано й поклала слухавку.

Я приніс зі стола телефонну книжку й розгорнув на сторінці з літерою «О». На ній дрібним акуратним почерком Куміко вписала чотири прізвища з адресою й номером телефону. Спочатку мій батько — Тадао Окада, за ним — Онода, мій університетський товариш, зубний лікар Оцука, а також Омура, власник найближчої винної крамнички.

Винну крамничку можна виключити відразу. Від нас до неї хвилин десять пішки, але за винятком рідкісних випадків, коли ми замовляли по телефону додому коробку пива, ми не мали з нею особливих стосунків. Так само, як і з Оцука, зубним лікарем. Два роки тому я лікував у нього кутнього зуба, а Куміко не була там ні разу. Вона взагалі не зверталася до зубних лікарів — принаймні після того, як вийшла заміж за мене. Із своїм товаришем Онодою я не зустрічався ось уже кілька років. Після університету він улаштувався на роботу в банку, через рік його перевели у філію в Саппоро, й відтоді він постійно жив на Хоккайдо. Ми лишень обмінювалися новорічними вітаннями. Я навіть не міг пригадати, чи взагалі він коли-небудь бачився з Куміко.

Залишався хіба що мій батько. Однак я не міг собі уявити, що вона мала з ним якісь глибокі стосунки. Після смерті матері він удруге одружився, і відтоді я з ним не бачився, не листувався й не розмовляв по телефону. А Куміко взагалі з ним ні разу не зустрічалася.

Поки я перегортав сторінки телефонної книжки, мені знову спало на думку, яким обмеженим було наше з дружиною спілкування з іншими людьми. Якщо не брати до уваги потрібних для роботи зв’язків із колегами, упродовж шести років, що минули після одруження, ми майже ні з ким не підтримували стосунків і вели удвох замкнутий спосіб життя.

На обід я знову вирішив приготувати спагеті. І не тому, що зголоднів. Навіть навпаки — я майже не хотів їсти. Але ж я не міг сидіти незворушно на дивані й без кінця чекати, поки не задзвонить телефон. Треба було поставити собі хоч якусь мету й ворушитися. Я налив у каструлю води, запалив газ, і поки вона не закипіла, слухаючи радіо, готував томатний соус. Передавали без акомпанементу скрипкову сонату Баха. Виконання було надзвичайно майстерним, але щось у ньому мене дратувало. Хто в цьому був винен — скрипаль чи мій теперішній душевний стан, не знаю, але, в усякому разі, я вимкнув радіо і готував їжу далі в тиші. Підігрів маслинову олію й почав обсмажувати в ній часник і дрібно покришену цибулю. Коли цибуля трохи підгнітилася, додав заздалегідь нарізані помідори. Я із задоволенням різав і смажив, а мої зусилля давали відчутний результат — звуки, запахи.

Коли вода закипіла, я кинув у каструлю щіпку солі й жменю спагеті. Поставив таймер на десять хвилин і взявся мити посуд у раковині. Однак апетит у мене не з’явився навіть тоді, коли тарілка з вареними спагеті стояла перед очима. Я насилу з’їв половину, а решту викинув. Соус перелив у банку й поставив у холодильник. Нічого не вдієш — апетиту не було від самого початку.

Я пригадав, що десь колись давно читав про чоловіка, який не міг наїстися, коли чогось очікував. Довго напружував пам’ять і нарешті згадав, що про це йшлося у «Прощай, зброє!» Гемінґвея. Головний персонаж — забув, як його звати, — зумів з великими труднощами перебратися на човні через кордон Італії до Швейцарії і в тамтешньому маленькому містечку чекав, поки дружина народить дитину. Впродовж усього того часу він сидів у кав’ярні навпроти і все щось їв та пив. Я майже не пам’ятав сюжету, але мені з голови не виходило, що той чоловік у чужій країні чекав пологів дружини й ніяк не міг наїстися. Ця сцена наприкінці роману запала мені в голову тому, що видалася напрочуд правдоподібною. Мені здалося, що з літературного погляду людина має реалістичніший вигляд, якщо у хвилини занепокоєння не відчуває огиди до їжі, а навпаки — напихається їжею.

Однак у дійсності, на відміну від героя з «Прощай, зброє!», я не відчував жодного апетиту, коли сидів у тихому домі й, поглядаючи на годинник, очікував чогось несподіваного. І я раптом подумав, чи брак апетиту часом не викликаний тим, що я позбавлений літературної реальності? Я уявив себе персонажем невміло написаного твору. Мені почувся чийсь осудливий голос: «Ти — абсолютно нереальний персонаж!» Можливо, так воно й було насправді.

Десь близько другої задзвонив телефон. Я схопив слухавку.

— Це дім Окади-сана? — спитав незнайомий чоловік молодим, низьким і приємним голосом.

— Так, — відповів я трохи напружено.

— Окади-сана з будинку 26 у кварталі 2?

— Саме так.

— Вас турбують із винної крамниці Омури. Ми вдячні вам за те, що ви користуєтеся нашими послугами. Я подзвонив, щоб запитати, чи вам зручно, якщо я зараз заїду по гроші?

— По гроші?

— Ага, за дві коробки пива й одну — соку.

— Гаразд, приїжджайте. Поки я ще дома, — сказав я. На цьому наша розмова закінчилася.

Поклавши слухавку, я спробував здогадатися, чи ця розмова містить якусь інформацію про Куміко. Та ні, як не крути, це був короткий прозаїчний дзвінок з винної крамнички, що хотіла отримати свої гроші. Бо я справді замовляв у них пиво й сік, і вони все це мені постачили. Через півгодини прийшов продавець із крамнички, і я розплатився з ним.

Молодий продавець променився люб’язністю і з усмішкою на губах виписав квитанцію.

— Окада-сан, ви чули про нещасний випадок, який стався сьогодні вранці перед станцією?

— Нещасний випадок? — спитав я злякано. — З ким?

— Пікап придушив маленьку дівчину, коли давав задній хід… Кажуть, вона у важкому стані. Я проходив там відразу після того нещастя. Так прикро на душі, коли від самого ранку таке побачиш! Я страшно боюся дітвори. Коли даєш задній хід, у дзеркальці їх не побачиш. Ви знаєте хімчистку біля станції? Так-от, це сталося прямо перед нею. Там стоять велосипеди, валяються картонні коробки, а тому нічого не видно.

Коли продавець пішов, я вже не міг більше залишатися дома. Раптом стало душно, темно й тісно. Я взувся і вийшов надвір. Дверей не замкнув, вікон не