Читати книгу - "Карусь і ми"

Одного дня приїхали якісь панове та позначили наших берестів. Нам сказали, що їх конечно треба зрубати, бо в них хвороба: такий вірус, що його називають голляндською хворобою берестів. Немає на нього іншої ради, лише зрубати дерево і спалити, бо хворобу перенесуть жуки на решту дерев. Це вони розносять отого віруса.

Ранньої осени заїхав вантажник. На ньому драбини й електрична пила. Роздався скрегіт зубів, що вгризались у тіло наших бідних хворих берестів. Дерево перев’язане грубою линвою. Коли пила доходила вже до кінця і дерево починало хитатись, робітники тягнули за линву, і дерево падало додолу. Мотор, що діяв у передній частині вантажника, витягав їх ланцюгами на оці драбини. Порізані на довгі куски, вони були похожі на мерців. Вони впали жертвою хвороби і тепер були нерухомі, були мертві. Вантажник від’їздив, а за мертвими деревами залишались білі пеньки та пустка. Так, і для них то був мертвий кінець — для тих берестів, що десятками літ росли на малій вуличці.

Улітку заїжджав у нашу вуличку продавець городини й садовини. Походив з нашої країни, говорив по-українськи, хоч був жидом. Ми купували у нього оці продукти якраз тому, що говорив по-українськи. Віз з морозивом ніколи не в’їжджав у нашу вуличку. Тяжко б йому було мотатись у ній. І який «бизнес» у малій вуличці з п’ятьма дімками? Що другий день в’їжджав у перевулок молочар і подавав нам по пляшці молока. І щодня листоноша привозив на своєму візочку пошту та вкидав до нашої скриньки.

Таке тихе життя було на нашій вуличці, що мала «мертвий кінець». Узимі, коли випадали більші сніги, Карусь був знову наче люкрована бабка. Присипані снігом, вікна замерзали. Снігу до половини коліс одної зими навіть повище коліс. От, тоді була робота: відгортати сніг! Цілий тиждень Карусь спав під снігом, і ми пробирались кучугурами снігу, коли треба було йти чогонебудь купити. Сувора, снігова зима випала того року!

Весни й осені на нашій малій вуличці чергувались з літами й зимами, і нічого цікавого не діялось.

Проте «мертвий кінець» завжди нас непокоїв.

Коли хочемо дістатися на велику вулицю Дейвісон, щоб нею проскочити до автостради, мусимо повернути двічі наліво. Та це ще пів біди. Ціла біда он у чому: обидва повороти дуже близько один одного. Тільки в’їдете на вузьку Клінґер, минете два доми і вже мусите повертати на Дейвісон. На оцьому маленькому кускові Клінґера завжди дуже щільно запарковано, до того ж на розі стоїть ще й гидрант. А праворуч при в’їзді на Дейвісон — площа з уживаними автами. На ній дрімають старші панове, що мають за собою вже добрих кількадесят тисяч миль, а то й сотні тисяч. Коротко — вони добре підтоптані. Але їх направлено, почищено й виполірувано. Стоять вони рядками та великими очима дивляться на вуличний рух. Може раді б побігти і собі туди, між інші авта. Вони так, як звірі: люблять товариство і рух. Рух необхідний для їхнього життя, бож відомо, що батерія виснажується, коли віз стоїть, свічки заходять парою, ржавіють чи що. Швидкий рух кожного дня здоровий і для нас і для авт.

Отож, одного дня в тій дільниці нам трапилась немила пригода. Цілу ніч сипав пухнатий сніг і все геть чисто було біле. Вранці, коли нам треба було їхати, сяло сонце, сніг іскрився і сліпив нам очі.

Ми зробили перший поворот і в’їхали на он той короткий кусок Клінґера. Нараз роздався гудок. Поки ми вспіли побачити, хто і що, з-поза авта, покритого снігом, що виглядало, як великодня бабка, вистрибнуло гарне чорне авто й цілим розгоном вдарило нас. Роздався дзенькіт розбитого скла, брязкіт металю, і ми стали одні одним віч-на-віч.

Перше питання: що сталось «партнерові»? І друге: хто винен?

Ми, тобто я і пан з чорного авта, вийшли з возів та розглядали їх. При тому пан кричав: «Як ви їздите?! Я трубив, а ви їхали далі. Чекайте, чекайте, я закличу поліцію, і вони вас навчать їхати!»

Він розмахував кулаками, сердивсь і кричав так, що геть нас затуманив.

— Алеж пане, вам нічого не сталося! Усе, що сталося, сталось мені. Проте я вас не лаю.

— Ви мене?! Таж то ваша вина! Зараз покличемо поліцію!

— А чому б то не мала бути ваша вина? Ви зустріли мене посеред вулиці так, як я вас, і по вашому боці було порожнє місце біля гидранта, а по моєму — ні одної стопи, все запарковане. Ви могли підождати біля гидранта і дозволити мені виїхати з тісноти. Гляньте на моє авто — проте я не кричу!

Так, Карусеві довелось потерпіти і то не абияк. Світло для паркування було розбите, лиштва з хрому, що закінчується по боках двома такими лямпами, поламана. Бідний Карусь був як вояк, що його поранили на війні.

Пан кричав і сердився, поліції не було, обидвом нам було спішно, пан записав моє число, я, збентежена, не записала його числа, і ми роз’їхались.

Згодом я сиділа в поліційній кімнаті, і милий молодий полісмен випитував, як це сталося. Я розказувала йому