Читати книгу - "Холодна Гора"

системі обігу матеріалів. Потім ми відійшли в бік, де було в розпалі нове будівництво. Андерс розповідав мені про все з почуттям гордощів. Частина роботи й, зокрема, серія великих газгольдерів, були вже готові. Був то комуніст типу менеджера. В будівництві цікавило його саме лиш будівництво. Він не мав ніяких стосунків з бідними людьми, котрі тут голодували й потерпали в надії на краще майбутнє. Мета комуністичного будівництва — забезпечення достатньої кількості хліба, волі та радощів життя для величезної кількості народу на тій землі — була йому далека. Він хотів будувати, багато будувати, добре будувати, економно будувати. Він хотів показати партії й радянському урядові, на що він здатен. Не робив цього з метою заробітку. За кордоном людина з його кваліфікацією могла б жити набагато краще. Але в його серці пломеніла амбіція діяльності великого масштабу, створення чогось, що залишилось би надовго й було б пов’язане з його ім’ям. Його приятель Гвахарія, директор, був одним із кращих організаторів створення радянської індустрії, одним із творців стахановського руху. Гвахарія дуже цінував Андерса й бачив, що ніколи не знайде кращого керівника новобудов.

З початком 1936 року дійшло між ними до конфлікту, й Андерс покинув Макіївку. Він влаштувався на нову роботу на будівництво сталеварного заводу в Запоріжжі. Ще продовжував працювати з тією самою енергією та самовіддачею, але вже почувалась у ньому легка відчуженість. На той час комуністам, які прибули з-за кордону, вже не довіряли. Андерс відчував, що, незважаючи на його відданість, йому ніколи не пробачать того факту, що він прибув із-за кордону.

В країні робітників і селян комуніст став людиною другого ґатунку.

Було видно, як страждає ця амбітна людина.

Улітку 1936 року автомобіль Андерса потрапив під фабричний локомотив. Його забрали з поламаними ногами й руками. Видужував він дуже повільно. Про повернення до роботи спочатку не було й мови. Але трапилося ще гірше. Його заступник та декілька інших людей з його апарату започаткували проти нього політичну інтригу. Пішов розголос про Андерса-троцькіста. Такі розмови, звичайно, були провісником арешту, або, як мінімум, виключення з партії. Зі свого лікарняного ліжка спостерігав Андерс за всім тим протягом цілого року. Його наступник позбавив його пенсії, і Андерс потрапив у матеріальну скруту. Незадовго перед тим він одружився, і в нього народилася дитина.

Як би не оцінювали цього чоловіка, одне залишається незаперечним: його внесок у розбудову країни важко переоцінити. Він виконував свою роботу з величезною енергією та самовіддачею.

Назвавши його диверсантом, слідчий дійсно перебрав через край.

— Але ж Андерс не є диверсантом. Він був відданий своїй роботі й саме завдяки тому постраждав в аварії на будові.

— То все тільки машкара. Андерс стоїть на чолі однієї з найнебезпечніших груп саботажників у металургійній промисловості. Він організував катастрофу на запорізькому сталеварному заводі, яка мала жахливі наслідки й мала багато людських жертв. Він сам у тому зізнався.

— Того не може бути. До пригоди з ним у Запоріжжі не було жодної аварії. Потім він лежав нерухомий у ліжку.

— Групою саботажників можна керувати і з ліжка.

Я був змушений мовчати, бо не вірив жодному слову з того, що сказав слідчий, але не мав права вступати з ним у полеміку. Я міг боронитися й доводити свою невинуватість, але не мав права захищати Андерса та піддавати сумнівам рішення ДПУ стосовно нього. Це означало б дискредитацію органів радянської влади, тобто контрреволюційну агітацію. До того ж я не знав, чи визнав Андерс ті вигадки. Але щось у тоні слідчого схилило мене до довіри. Тут я знову зіткнувся з чимось незбагненним. Андерс був розумною і певною себе людиною. То є нонсенс, що він був диверсантом. Я знав його добре. Він не був саботажником, а був фанатично відданим будівником соціалізму. Чому такі люди визнають нескоєні злочини? Я вже майже місяць провів за ґратами і мені ще не вдалося підняти завісу над цією таємницею. Але вже недовго залишалося чекати.

Слідчий декілька хвилин гортав папери, а потім звернувся до мене:

— Диверсант і троцькіст Андерс, який сидить у в’язниці Дніпропетровська, капітулював перед радянською владою і зізнався у своїх злочинах. Він дав дуже цікаві свідчення про вас, про ваші політичні погляди та диверсійну роботу. Я поїду туди сам і послухаю його. Хай тоді Бог вам помагає.

— Мої стосунки з Андерсом обмежувались обговоренням технічних та господарських питань. Він був досвідченим керівником будови, а я ще зовсім зеленим початківцем. Його поради могли бути використані в моїй роботі. Ми розмовляли про поліпшення організації роботи. Якщо це називати «контрреволюцією», то, в такому разі, обидва ми були контрреволюціонерами.

— Що ви собі дозволяєте, троцькістський бандите! До кого так звертаєтеся? Замкну вас на три дні до карцера, там навчитеся дисципліни!

— Я зовсім не хотів вас образити, громадянине слідчий. Як радянська й партійна людина, я захищаю свою честь перед безпідставними звинуваченнями.

— Пошел к ебаной матери, фашистский пес! Чи ти думаєш, що весь час будемо з тобою панькатись? Видавай організацію! Кого ти завербував?

Я мовчав.

— Чи думаєш, що довго будеш водити нас за ніс? Ми викрили твою гру. Хто тебе прислав?

Я продовжував мовчати. Він зірвався й почав репетувати:

— Хто виконував твої брудні доручення!? Які директиви привозив з-за кордону троцькістський агент Плачек?

Я мовчав. Він трохи заспокоївся й продовжував:

— Звинувачуваний Вайсберг, якщо ви й надалі будете так себе поводити і не відповідати на питання слідства, то тим самим отут, у кабінеті слідчого, ви будете звинувачені в антирадянській діяльності, за що доведеться тяжко