Читати книгу - "25 професій Маші Філіпенко"

І наші кращі представники мали школярам очі повідкривати. Навчити їх правильно жити і приносити користь.

Почали шукати кращих представників.

Кращий інженер швидко знайшовся. Сам головний вирішив перед дітьми виступити. Вкрай потрібні були заводу молоді грамотні люди.

З кращим ливарником також просто було. Був у нас один робітник — Матвій Розов, надзвичайно грамотний, майже інженер, депутат районної Ради, делегат усіх конференцій, член місцевкому, лити йому вже ніколи було, але знав він багато і розповідав чудово.

Був у нас і наладчик-механік Бичков. Не робітник — чарівник. Дмитрієв про нього казав, що на увесь технічний персонал його не проміняє. Що це один з трьох китів, на яких наш завод тримається. Другим китом був складальний цех, а третій кит у Дмитрієва постійно мінявся. Залежно від місця виступу і заводської кон'юнктури.

Головний до нас у цех подзвонив і каже:

— Чого я маю морочитись? Самі вирішуйте, хто там у вас кращий. Збори, чи що, скличте. Тільки не в робочий час.

Скликали збори. Начальник цеху товариш Нестеркін каже:

— Треба Лебедєва послати Сергія. І чистий він, і акуратний, завжди при краватці, і браку в нього не буває.

Та майстер Колбасін не бажає:

— Він отут нещодавно під час обіду в чергу став за черевиками для дружини. В універмазі. І простояв півзміни. А прилад для нього Мішуков складав.

— Отже, Мішукова пошлемо, — вирішив Нестеркін. — Він і в технікумі вчиться, і з Дошки пошани його не знімають. Чудовий фахівець.

— Та як же його до дітей посилати, — кричить Колбасін, — коли він з дружиною скандалить? Он у мене скільки листів на нього!

— А Баринов? — запитує начальник цеху.

— Що Баринов? — кричить майстер. — Я його сьогодні на місці злочину застукав. Він у робочий час самовар під столом паяв.

— Ну й народ у цеху! — подивувався тов. Нестеркін. — Не складальники, жах якийсь. І як я з ними десять років працював, план виконував?! Невже жодної порядної людини немає?!

Тут я підвівся.

— Є, — кажу.

Люди зітхнули: слава богу!

— А хоча б Корзинкіна! І на роботу вона приходить вчасно! І з чоловіком не скандалить! Вірно?

Майстер Колбасін киває, мовляв, правильно.

— … І металолому минулого суботника більш за всіх назбирала. Так?

Майстер киває — справді.

— … І вишиває вона краще всіх хрестиком. Її роботи навіть на виставку беруть. А як вона картоплю смажить!

— Та до чого тут картопля! — кричить начальник цеху;— Ми ж бо авіаційний завод, а не фабрика-кухня. А працює вона як?

— У роботі, — кажу, — є в неї один недолік. Не вміє вона прилади складати — струму боїться!

Тоді тов. Нестеркін підвівся і заявив:

— Ось що… Нас просили кращого складальника прислати, а не ангела. Погляньте на показники за три останніх місяці, — хто більше приладів склав, того й посилайте.

Як не дивно, цією людиною я виявився. Майстер Колбасін за голову схопився:

— Як же його посилати?! Він же там цирк влаштує! Зганьбить нас!

Та робити було нічого. Все сталось так, як головний наказав.

І ось у робочий час викликають мене на прохідну. Машину подано, їдемо в школу виступати. Головний інженер Дмитрієв Віктор Павлович, складальник-механік Бичков, ливарник-розмовник Розов і складальник-електрик — я.

Дмитрієв мене впізнав:

— Ага, головний спальник! — І почав своєму шоферові розповідати — Знаєш, яку штуку він з матрацом встругнув?

Сам Дмитрієв дебелий, а шофер у нього дебеліший. І вдягнені однаково. Просто два спортсмени-борці із всесоюзної збірної. І хто з них кого возить — не добереш. Видається, що два заступники міністра з главку прибули.

Всю дорогу Дмитрієв про мене розповідав і завершив так:

— Треба ж, такий ледар і раптом на тобі — кращий складальник! Чудеса в решеті!

Зустріли нас у школі з квітами. У залі повно дітей-десятикласників. Поглядають вони на нас без особливого ентузіазму. Справ у кожного сила-силенна, а тут сиди й слухай нудотину про виробництво. Обличчя у дітей — прекрасні — не-залякані й незалежні. Вочевидь — кілька ватажків сидить. Причому одна дівчинка. А довкола них коловорот компаній.

Шкільне начальство нас представило, і Дмитрієв почав виступати.

Мені дуже подобався Дмитрієв. Спортивний, жвавий. Одягнутий, наче він з обкладинки модного журналу. І мова у нього різка, іронічна, майже нещадна.

Та це з начальницьким складом. Із складальниками, слюсарями, електриками він розмовляв надзвичайно шанобливо.

Він міг сказати начальнику цеху:

— Сходи для мене по сигарети.

І ніколи не сказав би такого службовцеві. Навіть якщо службовець — вахтер.

Дмитрієв. Діти, ви знаєте, що у великих містах продуктивність праці вища, ніж у маленьких. І набагато вища. А чому? Пауза.

— Чого мовчите? Гадаєте, що у провінції люди дурніші? А у великих містах розумні живуть? Особливо в столицях… Так?

Схвальна пауза.

— Хто згоден зі мною, підніміть руки.

Піднялось кілька рук.

— Так ось ті, хто підняв руки, верзуть дурниці. Навіть найзатурканіший селянин часів Пушкіна, із найглухішого села, у життєвій ситуації запросто обдурить сучасного десятикласника. Бо у нього життєвого досвіду більше. А життєвий досвід, він не по Столицях