Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Скрізь по селах, через які проїжджали, вивішували листівки із закликами до службовців приєднатися до повстанців. Було також оголошено мобілізацію чоловічого населення.

20 — 22 травня 1921 року Хмара у Триліській волості знову порозвішував листівки, в яких пропонував впродовж десяти днів усім перейти на бік партизанів. Вивісив також накази про мобілізацію чоловіків. У Любомирці отаман сказав селянам: «Ідіть сюди або туди, не сидіть дома», себто визначайтесь — йдіть до повстанців або до червоних, тільки не будьте байдужими.

Наприкінці травня загін Хмари потрапив у халепу. Було це за три версти від станції Білозір’я на Вовчій гаті.

Вовча гать — це насип з гною через болото, що розкинулося серед лісів. Під’їхавши до неї, Хмара вислав розвідку. Хлопці невдовзі повернулися й доповіли, що шлях вільний. По гаті могли їхати тільки по два вершники або один віз. Якби хтось нагодився назустріч, то навряд чи розминутися б.

Роз’їзд знову рушив вперед, за ним — парами вершники. У шостій парі гойдалися у сідлах Хмара і Голик-Залізняк. Позаду них посувався на тачанці кулеметник Федька з Диківки. Він був чоловік бувалий — з кулеметом не розлучався від 1914 року.

Не встигли досягнути середини гаті, як з протилежного боку пролунало три рушничні постріли, а тоді заговорили кулемети. Одна з куль влучила в коня Хмари. Це вже був третій кінь, який гинув під ним.

Козаки залягли і вогнем зустріли червоних, що кинулися назустріч. Але москалі атакували завзято. Довелося відступати. Не відступав лише кулеметник Федька, який мав дев’ять стрічок з набоями. «Він відбивав напад до останнього патрона, а потім склав руки над кулеметом і в такому положенні був порубаний червоноармійцями».[345]

Все ж бій партизани виграли. Після двогодинного бою червоні відступили. Відбили хлопці й кулемет Федьки, але тепер треба було для нього шукати нового кулеметника. Шукати треба було і отамана, адже Хмара під час бою зник.

Пізніше виявилося, що він, поранений, залишився в болоті. Згодом його підібрав соснівський дядько і виходив. Більшовики ж поспішили оголосити: «Бандіт Хмара убіт!»

Виконувач обов’язків начальника 400 ҐПУ Тимошенко стверджував, що голова Окружного повстанського комітету Іван Деркач, «посилаючись на те, що у нього є універсал від Петлюри і повноваження підпорядкувати собі всіх загонів на Чигиринщині, запропонував влитися в його загін Хмарі і Кваші». У серпні 1921 року Хмара і Кваша з козаками прибули в Холодний Яр для з’єднання з Деркачем. Через 5–6 днів Хмара повернувся у Цвітну, бо між ним і Деркачем виникла тактична незгода. Від’їжджаючи, чорноліський полковник виявив готовність у подальшому тримати зв’язок із Деркачем і отримувати від нього директиви.[346]

У серпні 1921 року з ініціативи Хмари у Цвітній відбулося публічне освячення зброї. Місцевий священик Федір Іванча відслужив молебень і благословив гайдамаків на боротьбу за звільнення України від чужоземної окупації, нагадавши їм добу Богдана Хмельницького. Ефект від цього публічного заходу був значний: загін вельми зріс за рахунок новобранців, а авторитет Пилипа Хмари в очах селян піднявся ще більше[347] (москалі не забули це панотцю і 1937 року репресували його).

Зростанню загону отамана Хмари, як зазначав більшовицький документ, сприяв «червоний терор, що проводили червоні загони в тому чи іншому селі… і посилена політична робота, яку проводили петлюрівські агенти скрізь по селах серед населення».[348]

На жаль, не маю докладних відомостей про подальший життєвий шлях чорноліського полковника. У романі Юрія Горліса-Горського, який залишив Холодний Яр навесні 1921 року, стверджується, що Хмару зарубала в бою червона кіннота. «А в Цвітній говорили, що Пилип загинув під Шепетівкою чи Вапняркою — Дядюренки (тобто брати Дядюри) «предательськи застрелили його за столом». Вони боялися Хмари, тому й пішли на цей крок».[349]

Підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко у книзі «Стежками Холодноярськими» писав, що Пилип Хмара, законспірувавшись, перейшов до цивільного життя. Чутки, що він живий і мешкає в Криму, змінивши зовнішність і прізвище, кружляли й у Цвітній. Там, у Криму, він буцімто і похований.[350]

Але двоюрідні племінники отамана Тимофій та Юрко Хмари стверджували, що Пилип Хмара, швидше за все, загинув 1922 року і похований у Цвітній — найімовірніше, на своєму подвір’ї (може, поруч із хатою сестри Марії Тимофіївни Пасічник).[351]

Існує версія, що Хмара, зробивши собі документи на червоного командира, виїхав до Києва, де в одному з військових шпиталів йому зробили операцію (під лівою щелепою у нього опухли залози). Отримавши відпустку для поправки здоров’я, виїхав на Волинь, перейшов кордон і опинився на території польської держави.[352]

Щодо родини отамана. Його сестра Тодоря (Федора) вийшла заміж за Степана Хлівицького. Обох було репресовано. Мали вони сина Петра. Тодоря з Сибіру повернулася. Похована в Михайлівці.

Сестра Килина побралася з Лазарем Музикою. Її також репресовано. З Сибіру вона не повернулася. Мала сина Івана (убито під час Другої світової війни) та доньку Ярину.

Сестра Марія пішла за Тимофія Пасічника. У шлюбі народили синів Андрія, Миколу та Олексу (всі вони живими повернулися з