Читати книгу - "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"

– Мені його подарував дід.

Напевно бреше, думає Баран. Ні, він себе не дасть водити за носа, він покаже, хто він такий, він…

– Покажіть його.

(Невже це його голос? Невже це він сказав? Але ж це неможливо! Щойно він вирішив виставити цю дурнувату Маньку за двері, а тут…)

Вона виймає годинника. Годинник срібний, на ланцюжку, 1808 рік, Берн. Такий годинник може коштувати п’ять… десять…

– Скільки ви можете мені дати за нього? – і знову сміється.

– Чого ви смієтесь?

– То скільки?

(… десять… більше не дам… хай їй чорт…)

– Сто. Дам сто.

– Добре. Але золотом.

(Господи, чи він з глузду з’їхав? Таж цей годинник… о Боже… Від сили десять… А він – сто… Золотом? За срібло? Що це з його бідною головою, з його язиком? Що він плете?)

– Ох, вибачаюсь, я хотів сказати…

(… десять… я помилився… звичайно, десять…)

– Сто десять.

(Ні-ні, це неможливо, це не він сказав, не міг такого сказати). Баран тремтить, піт виступає на чолі. Тут погляд його падає на циферблат. Він полотніє – стрілка показує тринадцяту годину. Він заплющує, потім розплющує очі, але бачить: тринадцять…

Баран починає рахувати гроші… Десять… Не більше… І дає сто десять. Чорна Манька чемно кланяється і задкує до дверей, на обличчі все та ж дратівлива усмішка. Баран простягає до чарівниці руку, хоче зупинити, але за мить крамниця порожніє.

Він втомлено підходить до дверей, замикає на ключ. Потім бере табличку й читає: «Зачинено». Блідне. Чіпляє табличку, тоді йде до столу і важко падає в крісло. На столі годинник.

На годиннику – тринадцята. Годинник стоїть. Треба його накрутити. І він починає накручувати. В ту мить, коли вчувається цокання, рука його починає зникати. Він її відчуває, проте не бачить. Зникає ліва рука, зникає права. Він вже не бачить ні грудей, ні живота. Ще трохи видно ноги, але ось і вони розчиняються в ніщо, і Баран скрикує, та не чує голосу. Підбігає до дзеркала. Голова теж щезла. Пустка.

Він починає бігати з кутка в куток, бити руками об стіну. Відчуває біль, але не бачить рук.

З’являється його дружина.

– Стефцю! Ходи вечеряти!

– Я йду! Я йду!

– Стефцю! Де ти є?

– Я тут! Хіба не бачиш?

– Де він щез? Що за біда?

Баран стрибає перед нею на одній нозі, потім на другій, показує язика, кричить мало не на вухо, але все марно. Жінка повертається і йде нагору.

– Почекай!

Він біжить за нею. За столом його донечки.

– Де татусь?

– Може, пішов до Зільника вечеряти. Хоч би що сказав. Хто таке видів – свята вечеря, а він…

– Та я тут! Я тут! – кричить-надривається Баран. Але марно.

Ось вони вже вечеряють. Баран облизується. Підходить і бере вареника. Ніхто не помічає. Смачний вареник. Бере рибу. Ніхто ні мур-мур. Йому вже не хочеться риби, кладе недоїджений шматок.

– Хто це недоїдки поклав? Ах, які ж ви невиховані!

– Це не я, мамусю.

– І не я.

– І я ні.

– А хто – я?

Барану це починає подобатись. Він натискає пальцем на край миски з кутею, і миска перевертається. По скатертині розлазиться кутя, по обличчю дружини – гнів, зате очі донечок стають неймовірно круглими.

– Ви що, в хліві?! – верещить жінка. – О, якби тут був ваш татко! Він би вам показав! Їсте, як поросята! В дівках засидитесь!

Доньки хлипають:

– То не ми-и-и…

– А хто? Може, ваш татко?

Баран сміється. Ля-ля… Та нараз йому знову робиться кисло.

– Я не хочу! Не хочу!

Він падає на коліна.

– Чому ви мене не чуєте? Я ж тут! Тут!

Б’є себе в груди кулаками.

– Ви що, подуріли? Ви ж на мене дивитесь! І не бачите?!

Він вилазить на канапу й стрибає.

– Опля-опля! А я тут! А я тут!

Зненацька він бачить біля протилежної стіни обличчя Чорної Маньки. Вона стоїть спиною, а голова повернута до нього. Баран хапає свічника, розмахується й кидає в неї.

По стіні разпливається, розповзається усмішка, схожа на велику пляму густої крові.

Історію цю Марта почула вперше, і коли хотіла запитати в тітки, чи це правда, то побачила, що її вже нема.

– То є байки, – махнув рукою пан Суслик. – Барана забив Олійник. Вони з батьком під’їхали вночі на возі, виманили Стефка з хати, гримнули по голові та й завезли на Бистрицю. А там – камінь до шиї і в воду. Я то знаю, бо мені старий Олійник казав.

– Що ви таке говорите? – вибухнула господиня. – Молодого Олійника німці застрелили, бо партизанським вивідачем був.

– Ну то що? А як тепер ні той не жиє, ні той, то можна небилиці видумувати? Але я знаю, як то було.

– Ей, ви вічно все на світі знаєте. А були такі, що виділи, як Чорна Манька на Святвечір до Барана приходила. І якраз тоді він щез.

– Я там не памнятаю, коли він щез. Але Олійник казав, жи на возі вони його везли і в річку кинули. А тоді зима така люта була, що на возі не поїдеш. А вся Бистриця під ледом була. То мало бути пізніше, а не зимою.

Тут уже й решта гостей втрутилась, кожен почав пригадувати, коли це було, і такий гармидер зчинився, що Марта не витримала.

– Робиться нецікаво, – сказала до Антося.

– То пішли.

Вони непомітно вислизнули з-за столу. Вже, було темно і нестямно пахла матіола.

Розділ XIV. «Я стужилася за тобою»

Розповім про ту ніч, котра, наче крука крило, про ніч, яка небо замкнула на місяць і зорі. Вона протікала у вікна і затоплювала кімнату, і все, що було в кімнаті, тихо гойдалося і кудись плило, плило…

Марта очі заплющила, а вуста її зашелестіли зеленим листям…

Прийди до мене, прилинь до мене, до серця мого, до серця мого зболілого, прийди до мене, прилинь до мене… І руки її несамохіть звиваються, наче ящірки золоті, і тягнуться до нього, тягнуться до нього, видовжуючись і граючи пальцями, а пальці бринять, наче струни, і дзвенять, видзвонюють – прилинь-линь…

Він нічого не чує, мовчки лежить, і тиша вливається в нього, вливається в нього, як мед хмільний.

Чому я такий несміливий, чому я заговорити не можу з нею, підійти до неї, і взяти долоні її, і волосся її гладити, і тонути в ньому, тонути в тому волоссі, як у темряві ночі, п’ючи запах нічного зілля, всю його гіркоту і всі його солодощі, втонути в ньому, розкриливши руки, – глибоко-глибоко, аж на саме дно цієї страшної темряви, і знайти її там, і сказати їй…

Але хтось прив’язав каміння до тіла його і на груди поклав йому скелю з соснами і гніздами птахів, і не міг він підвестися і прийти до неї. Може, якби чув її голос, її квиління, її моління, може, якби бачив ті руки – золоті ящірки, – може б, здвигнув каміння, а так – сили забракло.

Я стужилася за тобою, я тебе все