Читати книгу - "Вогонь і кров"

потрапив у центр уваги і, напевно, про це вже доповіли по телефону. Через короткий час з’явився також літак, який кілька хвилин кружляв над ним, ніби орел над своїм гніздом, що потрапило в небезпеку, а потім знову зник на горизонті. Потім із Переліска показалася перша людина, це був вістовий, який біг через Шлях Пюісьє, прямуючи до командира батальйону. Видно було, що він вискочив прямо з вогню, його кітель перетворився на дрантя, а з почорнілого обличчя стікав піт. Він попросив у нас води, і Шюддекопф простягнув йому фляжку, яку він спорожнив залпом. З нього не можна було нічого витягнути, тільки що Перелісок обстрілюють важкими гранатами, «штольнеломами», як він їх назвав, і що в них на передовій багато людей надихалися газом. Він зник і знову пробіг повз нас через півгодини, ведучи групу санітарів, які несли на спинах дихальні апарати.

Пізно ввечері вони повернулися. Вони тягнули носилки з парусини, на яких лежали люди з витріщеними очима та посинілими обличчями. Час від часу всі зупинялися, і отруєним підносили кисневі балони. У цій процесії було щось страшне й незбагненне; ми ніби бачили навантажених своїм виводком мурах, які минали нас. Отже, великі гранати були начинені угарним газом, який накопичився у безвітряному підліску та отруйними струменями затік у штольні.

Також і солдати з кривавими ранами, чиї перев’язки, як сніг, вирізнялися на брудних уніформах, шкутильгали повз нас, хоч і поодинокі, адже, попри важкий обстріл, число поранених було незначним. Тим, у кого влучили крупні уламки, звичайно, вже не можна було допомогти. Скрізь від вибухових хвиль людей кидало просто в дерево, придавлювало до землі зрізаною гілкою або ранило щепкою, що пролітала повз. На ділянці обстрілів, де кожен, хто тільки може, намагається знайти якесь укриття, всього цього не видно, але тут, де жертви зійшлися разом, помічаєш, наскільки дієвим був обстріл. Більшість поранених здавалися настільки приголомшеними та розсіяними, що вони зовсім не чули, коли їх хтось гукав. Інші залишалися стояти й нагадували п’яних, бо вони, збуджено сміючись, говорили про купу непов’язаних між собою речей. Ми добре знали цей стан. Один із них, проходячи, сказав, що трохи далі у канаві лежить ще один чоловік. Були послані двоє добровольців, які притягли неживе тіло, на якому не було жодних ознак поранення. Може, це було отруєння газом, може, серцевий напад; могло також бути, що від тиску вибухової хвилі в нього полускалися судини. Його поклали до бліндажа.

Поступово потік людей ущух. Настали сутінки, а ми досі сиділи на перехресті траншей, яке утворював Шлях Пюісьє. Вечір наступив несподівано швидко. Настрій був пригніченим, адже в темряві траншеї стають особливо таємничими: здається, що небезпек більшає і вони підповзають ближче й ближче. Як часто ми сиділи так, скупчившись разом у темряві, в очікуванні наступу або готуючись до штурму наших позицій! З польовою кухнею прийшов наказ від командира батальйону: «Бути в повній бойовій готовності на шосту ранку». Записку з наказом приніс Шюддекопф і невдовзі відніс її назад, із підписами командирів рот та взводів. Ще нічого не сталося, але почала поширюватися тривога, яка у вечірній тиші відчувалася майже тілесно.

Пізніше я ще раз обійшов траншеї. Перед одним бліндажем люди були зайняті тим, що скручували плащі, аби закинути їх до штурмових ранців, до яких також прив’язували казанки. Перед іншим група людей скупчилася в окопі, з якого доносився чийсь напівшепіт: «Отже, складайте штурмові ранці вниз, аби кожен потім міг одразу схопити свій. Після тривоги хапаєте рюкзак, надягаєте шолом, гранати чіпляєте на портупею, і коли я свисну, всі шикуйтеся. Порядок чергувань такий: перший номер…».

Здавалося, все в порядку. Перед своїм бліндажем я ще затримався, щоб залізти на дах і кинути погляд на місцевість. Стало так тихо, що було чути, як вітер шурхотить у траві. Я обмінявся ще кількома словами з вартовими, щоб підкріпити відчуття, буцім усе добре, а тоді спустився у бліндаж.

Внизу стояло задушливе повітря, яке денна спека зігнала в тісному приміщенні. Шюддекопф теж зробив приготування до бойової тривоги. Біля койки лежали напоготові пістолет, підсумок для мап, фляжка та пухка сумка для сухпайка. Я зазирнув до неї всередину і знайшов там півбуханки хліба, м’ясні консерви, бляшану кружку, люльку, пакет тютюну, зубну щітку та блокнот. З іншої сумки стирчали чотири круглих ручних гранати й маленька пласка металева фляжка, яку я давно дістав із речей мертвого англійського офіцера. Я звично сів на койку, щоби стягнути чоботи, але раптом мене осінило, що ми зараз маємо бути в стані бойової тривоги. Що ж, це триватиме тільки одну ніч, так вже часто було раніше. Я прикрутив карбідну лампу та натягнув ковдру на голову, щоб мене не турбували миші та осипання землі.

Звичайно, лежати у формі було так жарко, що я не міг заснути. Думки почали блукати в голові. Невже наступ призначений на завтра? Чому, чому саме завтра, адже вже стільки разів це перетворювалося на такий жах! Завтра нас мали б замінити, тоді вже інші розсьорбували б кашу, яка заварилася там, попереду; так часто вже була саме наша черга, що тепер нам могли би дати відпочити. Потік поранених, який ми побачили сьогодні ввечері, пробудив це почуття тривожності. Коли натрапляєш на стількох людей, які стікають кров’ю та лежать зі складеними руками на носилках, завжди думаєш, що ти наступний. Дивно, як ті, що помирають, невтомно чіпляються пальцями за краї носилок; медики називають це «прясти бавовну» або «смикати за нитки». Що за думки мають роїтися в голові, поки вони так лежать і перебирають пальцями? Може, дивовижні сни, про які ніхто вже не розповість? Але поки що не сталося нічого поганого. Тільки страшенно спекотно в цьому бліндажі, тісному й затхлому, наче склеп. І це таке сумне відчуття, бути самому під землею, нестерпно далеко від усього живого. Як же мають почуватися люди, коли у підземні ходи тече угарний газ?

Думки плутаються та повертаються до гранат, вибухів і завалів. Чому раптом стає таким важким дихання? Еге ж, справді, ми штурмуємо маленьке фландрське село, дзвіниця якого виситься над зеленими деревами, охоплена гарним полум’ям, і ми так оскаженіли в бою, що просто відмовляє дихання. Але ми зайшли надто далеко вперед, так що нас оточили справа і зліва, а тепер обстрілюють із кулеметів, чиї кулі ми чітко бачимо в повітрі, мов маленькі білі та червоні кульки. Від білих ще можна врятуватися, але не від червоних, які несуть смерть. Ми мусимо повертатися