Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

Поки я снідала, Пітер кпив з маминої манери торкатися своєї родимої плями під час співу (певно, він був напідпитку, бо інакше не насмілився б глузувати з неї).

— Навіщо ти так робиш? — допитувався він. — Позначаєш діапазон?

— Не діапазон, а талісман, — відказала вона. — Це мій талісман. У Седі теж є...

Однак, помітивши, що мої очі в паніці ледве не вистрибнули з орбіт, мама замовкла.

— Що є у Седі? Родима пляма? — не вгавав тато.

— Та ні, талісман, — з удавано байдужим виглядом відповіла мама. — Камінчик у формі серця, який вона носить уже... скільки, люба?

— Ну... три роки, — мовила я, налякана тим, що мама щойно отак просто збрехала і примусила брехати й мене.

— Три роки! — заявила вона Пітерові. — Уявляєш? Майже половину її життя!

Після сніданку я пошукала у словнику слово «талісман» і побачила, що це річ, «яку вважають наділеною чарівною силою». Хотіла б я мати таку річ, але у мене її не було.

Через кілька днів тато сів на літак до Каліфорнії, щоб організувати там концерти Ерри; пробути на Західному узбережжі він мав цілий місяць. Мені його бракувало, особ­ливо недільними ранками, хоча отримати маму тільки для себе було приємно. Іноді перед сном вона у темряві лягала на моє ліжко і ми довго розмовляли. Одного вечора я нарешті наважилася запитати маму, хто ж навчив її читати в п’ять років, аж раптом вона сказала:

— А знаєш що? У «Медісон Сквер Ґарден» влаштовують дивовижну виставу на льоду, давай сходимо?

Я була приголомшена тим, як різко вона змінила тему, не звернувши уваги на моє запитання, але повторити його вже не могла.

Була неділя, вечір неділі у грудні, великими клаптями падав сніг. Квартал поринув у дивний замріяний стан: люди лишались удома, а сніг укрив товстим оксамитовим шаром сміття і собачу каку. Ліхтарі запалили рано, десь о четвертій, а я стояла біля вікна і насолоджувалась красою й тишею Норфолкської вулиці — і тут у двері подзвонили.

Дзвінок пролунав удруге, тож я вийшла до вітальні і зрозуміла, що мама не могла його чути, бо набирала ванну, на повну відкрутивши крани. Я пішла подивитися, хто прийшов, але пан, який стояв на порозі, не був схожий на жодного з приятелів моїх батьків. Він був білявий, хворобливо худий, майже скручений удвоє, мав впалі щоки і весь час міцно стискав щелепи. Чесно кажучи, він мене трохи налякав. Я вже збиралася сказати незнайомцеві, що він помилився адресою, аж раптом сильним і водночас невпевненим голосом він запитав:

— Ерра вдома?

(Це був іноземець — він дивно вимовляв звук «р».)

Я мовчала, бо вирішила, що цей пан, певно, закохався в маму під час її недавнього концерту, і було б жахливою помилкою впустити його до квартири, коли тато далеко, аж у Каліфорнії.

— Ерра вдома? — ще голосніше повторив він з таким виглядом, ніби питання було вкрай важливим. — Скажіть їй... скажіть їй, що прийшов Лют.

Тут я вже перелякалась по-справжньому. Що робити?!

— Почекайте, — сказала я і зачинила двері, залишивши його стояти на сходах. А він почав стукати в двері. Тоді я кулею полетіла до ванної, де мама розслаблялась у піні.

— Мамо! — гукнула я таким здавленим голосом, що вона відразу обернулась до мене.

— Седі, що сталося?

На мить пара від ванни заповнила мої ніс і рот, випарувавши з голови всі слова, та зрештою я зуміла пробелькотіти:

— Прийшов якийсь пан, він питає тебе. Каже, що його звати Лют.

— Люк?

— Ні, не Люк — Лют.

Мама закам’яніла й уважно глянула на мене, я відчула, що вона полетіла далеко від мене, як того дня, коли я розповіла, що мене б’ють лінійкою. Нарешті мама опустила очі.

— Лют... — ледве чутно сказала мама, і я побачила, як правою рукою вона доторкнулася до своєї родимої плями, як тоді, коли співала. — Цього не може бути... Лют...

— Мамо, хто це? — тихо запитала я. — Ти його знаєш? Він мене налякав, і я зачинила двері у нього перед носом.

— Седі, не варто було так робити! Ходи до нього, запроси зайти і сісти. Я скоро буду.

Я завела страшного пана зі словами «Прошу, сідайте», та він не зрозумів, і я вказала йому на крісло. А він оперся на бильце і прикипів очима до дверей ванної, тоді як я пройшла через усю вітальню, щоб бути якнайдалі від нього, біля входу до своєї кімнати. Коли мама вийшла з ванної, то могла вразити будь-кого: на ній був довгий чорний оксамитовий пеньюар, іще вологе біляве волосся їжачилось, мов у Маленького Принца. Незнайомець підвівся, і вони ­закляк­ли, дивились одне на одного, не промовляючи ані слова.

Я ніколи не бачила маму такою далекою від мене, як тієї миті, навіть враховуючи роки, коли ми жили окремо, — її ніби загіпнотизували чи ніби тіло її зайняв хтось інший. Нарешті вона пробурмотіла слово, схоже на «Янек», хоч страшний пан представився Лютом, я не розуміла, що відбувається, але це мені дуже не подобалось. Я прокашлялася, щоб вивести маму з трансу, щоб вона оговталась і поводилася нормально. («Отакої! Оце так несподіванка! Скільки часу минуло... Запропонувати вам щось — чаю, наприклад?») Але нічого цього не відбулося. Мама просто повільно обернулась до мене, її очі були скляними, ніби її тілом заволодів мертвий дух, — і, сліпо дивлячись на мене, прошепотіла:

— Седі... Ходи до своєї кімнати, зачини двері і чекай, поки я не дозволю тобі вийти...

Її слова вдарили мене, немов ляпасом. Машинально я відступила, але підкорилась: я не просто зачинила двері, а замкнула їх на ключ, аби мама знала, яка в неї слухняна донька. Після цього я взяла з ліжка подушку, поклала її біля дверей, сіла на неї, вийняла ключ і стала дивитися в отвір.

Це скидалося на виставу в театрі. Мама і незнайомець деякий час стояли, не рухаючись, мовчки, потім мама кволими кроками, ніби сновида, ступила до нього, він розвів руки, і вона кинулась у його обійми; білявий незнайомець міцно притиснув її до своїх грудей і заридав. Мама також ридала, а потім водночас стала сміятися. Найбільше мене бентежило те, що вона зверталася до незнайомця не відомою мені мовою. Це міг бути їдиш або німецька, говорили вони уривчасто, збиваючись на сльози і сміх, глибоко дихаючи й зазираючи одне одному в очі.

Тривало це досить довго, і весь цей час