Читати книгу - "Шум і лють, Вільям Фолкнер"

Утім, Джейсон працювати любить, ніде правди діти. Авжеж, кажу матінці, в Гарвард мене не посилали, бо в університетах навчають, як плавати вночі, не цікавлячись, чи вмієш ти плавати взагалі, а в Сивонійськім вам навіть не розкажуть, що воно таке вода. Ну, можете послати мене в університет нашого штату, де, можливо, я навчусь зупиняти годинника піпеткою і тоді заміню тут Бена, а Бена ви зможете послати у військово-морський флот, кажу я, або принаймні до кавалерії — там кастрованих коней приймають. А коли матінка ще й Квентіну мені підкинула, годуй, мовляв, і її, то я сказав, що й це слушно: аніж їхати мені десь на північ працювати в банку, вони мені просто додому надіслали мою посаду — годувальника. Матінка розплакалась, а я й кажу, що річ не в тім, ніби я заперечую проти надомництва, адже, якщо так вам хочеться, я кину роботу й сам глядітиму її, а ви з Ділсі напихайте в отой кадуб, у Бена себто, хліба. Або віддайте його взажиток у бродячий цирк, адже десь-інде неодмінно знайдуться людці, охочі заплатити десять центів за таку ревучу виставу. Ну, тут матінка вже просто розридалася, знай примовляючи: «Ох, бідолашка ж він, мій калічка!» А я кажу: «Ви тільки дайте йому підрости, то й буде вам з нього поміч, бо поки що він лише в півтора раза вищий за мене зростом. Ну, а вона тоді й каже, що ось постривайте трохи, хай я вам помру, і тоді всім вам ліпше буде; а я на це їй: «Гаразд, гаразд, хай воно по-вашому буде. Вона ж насправді ваша онука, от тільки питання лишається, хто її інша бабуся». Але, кажу я, час покаже, хто з нас має слушність. Якщо ж ви гадаєте, що вона дотримає обіцянки й не приїздитиме сюди, до неї, то ви самі себе дурите. На похороні й з’явилася вперше. Матінка сидить, примовляє: хвала Богу, в тобі немає нічого компсонівського, крім прізвища, бо ж ти — це все, що в мене лишилося, — ти і Маврі, а я їй: Ну, особисто я чудово обійшовся б і без дядечка Маврі, — й тут вони заходять і кажуть, що все готове, можна їхати. І тоді матінка перестала плакати. Опустила вуаль, і ми пішли сходами наниз. Дядечко Маврі якраз виходить з їдальні, рота хустинкою прикриває. Всі розступилися, зробили нам прохід, і ми вийшли на ґанок та й встигли побачити, як Ділсі проганяє Бена з Ті-Пі за ріг. Зійшли з ґанку, сіли в карету. Дядечко Маврі знай мимрить: «Бідолашна моя сестричка, бідолашна моя сестричка!» — й вимовляє це якось не всім ротом, та все гладить матінці руку. Не всім ротом вимовляє, бо в роті щось має.

— А ти не забув жалобної пов’язки? — питається вона. — Рушали б швидше, поки Бенджамін не вийшов сюди, на посміх людський. Бідолашний хлопчик! Він і не знає. І не здатен навіть усвідомити.

— Ну, ну, ну, — гугнявить дядечко Маврі, не розтуляючи рота, і знай руку їй погладжує. — То воно й краще так. Хай не відчуває свого сирітства, поки це можливо.

— Іншим жінкам діти їхні слугують опорою в таку тяжку годину, — каже матінка.

— Ти ще маєш Джейсона і мене, — втішає її дядечко Маврі.

— Ох, який жах на мене! — зітхає матінка. — Втратити їх обох за якихось неповних два роки, і то як…

— Ну, ну, — гугнявить він. А за хвилину нищечком підніс руку до рота й викинув їх у вікно. Тут я й дотумкав, чим воно тхнуло від нього. Часничинками. Жував, щоб ними дух чогось іншого перебити. Чи то він вирішив, що на батьковому похороні йому бодай це слід зробити, а чи то буфет переплутав його з батьком і дорогу йому заступив. Я вже й не раз казав: якщо вже батькові припекло продати щось із власності, аби послати Квентіна в Гарвард, то всім нам куди більше було б пуття, якби він продав ліпше отой буфет і на частину отриманих коштів купив собі гамівну сорочку з одним рукавом. Певне, тому в мені, за словами нашої матінки, й компсонівського нічого немає, що він його все пропив, поки черга дійшла до мене. Принаймні я ніколи не чув, щоб він хоч раз запропонував продати що-небудь, аби послати до Гарварда мене.

Отож дядечко знай погладжує-поплескує їй руку та примовляє: «Бідолашна сестричка!» — а гладить він однією з тих чорних пальчаток, рахунок за які нам надіслали за чотири дні потому, бо то ж було двадцять шосте число, бо рівно місяць виповнився, як батько їздив туди й забрав дитя, і привіз додому, а сказати не схотів навіть ні де вона була, ані ще щось, а матінка примовляла, плачучи:

«І ти навіть не побачився з ним? І не спробував змусити його забезпечити якось дитятко?» — а батько їй: «Ба ні, вона до жодного цента його грошей і не торкнеться» — а матінка: «Таж його через суд можна примусити! Він-бо нічого не може довести, якщо тільки… Джейсоне Компсоне! Та невже ви так пошилися в дурні, що сказали…»

«Помовч, Керолайн!» — батько їй і послав мене, щоб допоміг Ділсі знести оту стару колиску з горища. І я й кажу Ділсі:

— Оце ж і прийшла вона до мене, моя надомницька праця на цей вечір!

Адже ж ми весь час сподівалися, що у них якось воно налагодиться й він не виганятиме її, бо й матінка все примовляла, що вона домагатиметься щонайменше достатньої уваги від родини, аби не занапастили мою кар’єру після того, як подбали про неї та Квентіна.

— А де ж їй іще місце, як не тут, удома? — Ділсі мені. — Кому ж ростити її, як не мені? Хто виростив усіх вас, як не я?

— Та вже ж виростила — чортенят купу! — я їй. — Ну, тепер матінці буде принаймні чим голову гризти.

То ми й спустили ту колиску вниз, і Ділсі поставила її в колишній Кеддіній кімнаті. Отут-то матінка як завелася…

— Тсс, міс Келайн! — їй Ділсі. — Ще дитя розбудите.

— Що, і його в оцю кімнату? Щоб і воно заразилося від цієї атмосфери? І без того хіба не світить мені тяжка боротьба з тим, що це дитя успадкувало?

— Ну досить