Читати книгу - "Тиха радість, Галина Левтер"

Ал підійшов до дзеркала в коридорі.

Роздивився щоки, торкнувся підборіддя,  шиї. 

— Ах ти, Александр Фредерік Бернштейн! Лімфовузли збільшені. Вчепив якусь болячку! Лікарю не можна хворіти, в такий-то час! — сварив чи давав собі настанови Фред.

Ал вирішив обстежити себе. Мама нехтувала приписами, от і пропустила онкологію. 

Повернув до ванної кімнати. З неї вийшла Ліна. Глянув на неї — жаль розібрав. Мучиться сам і її мучить.  Можливо варто відпустити минулу прив'язаність, дати Ліні свободу. Якби не він, знайшла би щастя з хорошим чоловіком, мала би діток. А так, одна, як билина, чіплялася за мрію. Вони ж могли і ніколи не зустрітися! 

— Пробач…— Фред не знав, що сказати. 

— Нічого страшного. Просто поговорили. — Ліна в'яло усміхнулася.— Вітер з холодильника полетів до ашанівської зеленої торби, що в коридорі. Попросив її розібрати.

Фреда перемкнуло. 

Намагався згадати, як він міг забути про Фролову сумку, коли лиш  якихось тридцять хвилин тому діставав з неї продукти?! Чого дивувати?

Присутність коханої дівчини витісняла всі інші думки й бажання.  Бо хоч як не намагався розділити професійний обов'язок і почуття, не міг припинити думати про її тіло. Чого коштували лише ті вуста, які ніхто, крім нього не цілував!

 — Дякую. Я забув про це. — чоловік  переминався з ноги на ногу, як засоромлений хлопчисько.

— Пробач за неприємності, яких тобі завдала. Мені так незручно. Я можу тобі допомогти? 

Ліна навчилася золотому правилу давно: як хочеш, щоб тобі робили люди, так роби їм. Вона поглибила свої знання, використовуючи ще одне правило: «поступися — не гордися». Важка робота, трудний моральний вибір та самотність дивовижного чоловіка, якого вона колись покохала, викликали бажання заховати його від усього світу, допомагати йому, оберігати. Він багато страждав. Це видно в очах, чути в голосі, відчутно в дотиках. Чому, чому минуле вкрадається сварками?! 

«Боже, як не загубити тиху радість? Як зберегти добрі почуття? Як допомогти йому?» — молилася Ліна.

«Як тобі допомогти? Що я можу зробити для тебе?» — читав благання у Ліниних очах Фред. Помовчавши хвилину, він змахнув сльози і прошептав:

— Обійми мене! Як на прощання...

Ліна підійшла, піднялась на носочках та поцілувала в колючу щоку. Він обняв її бережно. Вона притулилася, шукаючи захисту від болю, який завдали його слова.

Над ними розірвалося небо, а під ними — задвигтіла земля. Він прикрив її собою. Гул покотився лавиною змішуючись з дзенькотом…

Коли вони прийшли до свідомості — навкруги стояла тривожна тиша. 

Фред прибрав волосся з Ліниного обличчя, поглянув в очі. Отримавши дозвіл, поцілував її. 

Подумки подякував Богові, що вони були в коридорі. Навряд чи Ліна знає всілякі методи, як зберегти своє життя в умовах збройних конфліктів…

 — Живі! Господи! Ми — живі!  — Ліна важко дихала.

— О, Боже! Ти — ціла?

—  Добре. Все добре!

— Скільки їх сьогодні?! — Фред відповз від Ліни до стіни, сів, піджав коліна до обличчя, обхопив голову руками. — А вчора, а тиждень назад? Скільком сьогодні не зможу допомогти вижити?

Істерика, злість, гнів вмить підскочили аби зруйнувати віру і зламати врівноваженість Бернштейна, затуманити розум.

Всередині наростало безсилля. 

— Тиждень назад мене вивезли. Вивезли, чуєш?  Не справився. Не зміг. Тисячі, мільйони разів на чужій землі  шив-перешивав. Там так не відчуваєш ворога. Всі однакові. А тут, в рідному місті, чітко розумієш різницю. Коли своє болить — тобі не однаково…

Всміхнувся гірко. 

— Ал! —  знову  перепад настрою Фреда. Вкотре це лякало її. 

— Боїшся мене? Вважаєш не сповна розуму? — Ал не віднімав рук від голови. —  Напевно, і вони так думали, коли відкачавши, вивезли мене. Знаєш, що сталося? 

Ліна заперечно похитала головою. Він цього не бачив. Просто помовчавши хвильку,  продовжив оповідь.

— Сипко вивіз з аеропорту поранених. Сипа теж потрібно було підлатати трохи. В Сєрика зателенькало. Він не чув. Після аеропорту багато хлопців стали погано чути. Себе, інших, Бога. 

Фредовий голос сів. Віддкашлявшись, він продовжив:  

— Сипко… Сип на голосний поставив. А там… Там говорила  клята Аріна Давидова. І Сип, гівнюк, прости Боже…  Він порушив всі накази. Відкинувши здоровий глузд, сам собі дав звільнення ради неї…Я та ще двоє хлопців стали йому на заваді. Знали, що то за зараза! Вона ж його не любила. Гралася ним… Та і чоловіка свого, Дімку Марчика, хіба любила…Вона ж нікого не любить,  крім себе, Лінко! Завжди так було! 

Фред змахнув вологу з очей. 

— Він ножем проштрикнув мені ногу. Звільняючи собі шлях, він різанув ще двох.  Далі, напевно, не треба.  Всіх би нас положив ради неї… 

Ліна підповзла до нього. Він випростав ноги. Вона поклала голову на них. 

— Я шостого не зміг дошити. Втратив свідомість… 

Він закрив очі, відкинув голову до стіни.

Думками метнувся до Фролових. Надіявся, що Ярослава не в дорозі, а Льоша вийшов живий від денеерів…

Знову задвигтіла земля. Його вже не цікаво чим працюють там, бо яку б зброю не застосовували — знову біль, кров, відчай і надія…

На що надіятися йому з Ліною?Що жахливіше: померти під уламками власного дому разом з коханою чи попасти під обстріл, намагаючись її вивезти з цього пекла? А можливо, найстрашніше, це лишити її в Макіївці, а самому йти туди, де клекотить магма війни? 

Вони не змінювали положення. Кожен задумався про своє і спільне. 

Ліна поворухнулась.

Ал, який встиг задрімати, притиснув її міцніше. 

— Що там?

— Можна до тебе в обійми?

— Невже сама Ліна Дарченко проситься під бочок Александра Бернштейна? Не боїшся, що я можу поглибити наші стосунки?

— В тебе є цар в голові…

— Ходи мала! Не кусаюсь!

— Мала?

— Саме так, моя маленька!

Ліна не сперечалась. Потягнувшись до нього, поцілувала свого героя серця в лоб, очі, носик, щоки, губи.