Читати книгу - "Солодка цукерочка для боса , Вікторія Вецька"

Мар’яна

Після сніданку, я швидко пішла до кімнати, одразу згадала про коробку з цукерками. Зануривши коробку в глибину моєї сумочки, я намагалася защебнути блискавку, але, на жаль, вона вперто не хотіла слухатися. Кришка коробки визирала, наче наперекір мені, і все могло зруйнуватися, як тільки Богдан це помітить.

Що робити? Серце застукало швидше, а в голові заграли тривожні нотки. Богдан не повинен побачити це. Але в мене залишалося лише кілька хвилин, щоб знайти вихід. Побачивши на стільці шарф, я акуратно поклала його поверх сумки. Усе на своїх місцях. Тепер можна йти.

Коли вийшла з кімнати, побачила, що Богдан стояв біля дзеркала й поправляв своє волосся. Він виглядав так... незвично зосередженим. Це здивувало мене й навіть викликало легку усмішку. Як би він не намагався зберігати свій владний і холодний вигляд, у цьому жесті було щось... миле.

— Ви вже готові, Мар’яно? — запитав Богдан, вловивши мій погляд у дзеркалі.

— Так, готова.

— Тоді поїхали.

Я вийшла з квартири, трохи пришвидшивши крок, а він зачинив двері та приєднався до мене. Було відчуття, що сьогодні Богдан якийсь інший — чи, можливо, це лише моя уява? Його погляд, хоч і залишався стриманим і впевненим, не видавав звичної холодності. Щось змінилося, хоча що саме — сказати важко.

Ми сіли до машини. Богдан завів двигун, і ми вирушили. Дорога, як завжди, не обійшлася без заторів. Коли ми нарешті приїхали, я вже майже машинально потягнулася до дверної ручки, але відчула тепло його руки на своїй. Богдан затримав мій рух, змусивши обернутися до нього.

— Мар’яно, зайдете відразу до мене, добре? Нам потрібно обговорити ваш звіт, — сказав він, уважно дивлячись на мене. У його голосі звучала звична серйозність, але, здавалося, в ній промайнув ледь помітний відтінок турботи.

— Добре, звісно, — ледь встигла відповісти я. — Можна йти?

— Так, — відповів він, і я відчула, як його рука повільно зісковзнула з моєї.

Ця мить залишила по собі відчуття, яке важко було пояснити — змішані емоції, теплий слід його дотику, наче проблиск чогось, що могло статися, але залишилося невимовленим. Я вийшла з авто, направляючись до компанії, відчувши, як погляд Богдана ніби переслідував мене. Це було більше, ніж просто цікавість — ніби він намагався щось сказати мовчки, за допомогою цих спостережень. Підійшовши до входу, я просканувала свій бейдж і швидко пішла до свого робочого місця.

На своєму столі я знову побачила букет гербер, перев’язаний червоною стрічкою, як і вперше. Квіти були ідеально підібрані, яскраві й живі, — це не могло бути випадковістю. Поруч лежав конверт із пом’ятим кутиком, ніби його довго тримали в руках, зважуючи, чи залишати. Озирнувшись, я зустрілася поглядом із Ігорем. Він сидів за комп’ютером, безперервно набирав текст, і, помітивши мій погляд, тільки коротко кивнув, а потім повернувся до роботи. Внутрішній голос казав, що Ігор не мав до цього стосунку, хоча Кіра якось говорила, що це, мабуть, він. Але я не могла позбутися відчуття, що справжній шанувальник досі залишався в тіні.

Стоячи з букетом у руках, я раптом помітила Богдана, який заходив до офісу. Побачивши мене з квітами, він на мить затримав погляд, і я вловила якусь зміну в його виразі — холодна маска на обличчі стала ще непроникною. З коротким, швидким кроком він пройшов до свого кабінету, навіть не кинувши на мене другого погляду.

Я відчула ледь помітний тривожний імпульс — чому його це зачепило? Богдан рідко давав зрозуміти, що щось впливало на його настрій. Поставивши квіти у воду, я вирішила відкрити конверт. На аркуші переді мною красувалися каліграфічні букви написані від руки чорною ручкою. Мушу визнати в шанувальника красивий почерк.

«Дорога Мар’яно!

Це мій останній лист до тебе, лист, у якому відкрию завісу нашої таємниці. Більше не буду турбувати тебе своїми посланнями — це мій останній букет для тебе. Ніжні-рожеві гербери, що підкреслюють твою ніжність і силу водночас, стануть останньою ноткою нашого нерозгаданого секрету.

Хто я? Я ближче, ніж ти можеш собі уявити. Ми, можливо, перетинаємося щодня, можливо, ти навіть відчувала мій погляд або вловлювала мою присутність у своїх думках, але так і не здогадалась. Сподіваюся, що ці листи додали трохи тепла у твоє життя, але час прощатися.

Залишаю тебе з цим останнім натяком, і хай він буде останньою загадкою між нами.

Прощавай.»

Прочитавши лист, я застигла, відчувши, як думки заплуталися, а емоції переповнювали ніжні-рожеві гербери стояли переді мною — яскраві, але такі теплі та ніжні, наче відбивали не лише почуття, а й певну приховану силу. Я ковтала слова знову і знову, намагалася усвідомити, хто ж стоїть за цими загадковими листами.

«Ближче, ніж я можу уявити...» — повторювала я, шукаючи відповіді між рядків. Як багато ми могли перетинатися? Хто цей таємничий незнайомець, що спостерігав за мною, залишивши маленькі відбитки своєї присутності в моєму житті, хоча я й не помічала?

Ці листи були чимось особливим, маленькими ковтками радості, що додавали тепла в будні. Тепер, коли їх не стане, залишалося лише відчуття втрати чогось невидимого, але важливого. Я подивилася на квіти з новим поглядом, ніби вони тепер стали символом чогось більшого. Хто б це не був, ця людина торкнулася до мого серця так, як я й не чекала.