Читати книгу - "Солодка цукерочка для боса , Вікторія Вецька"

Я поклала конверт до кишені пальта і, зібралася з думками — час йти до Богдана. Інакше він точно розсердиться.

Зробивши кілька глибоких вдихів, я рушила до кабінету Богдана, намагаючись забути про квіти та конверт. Але тривожне відчуття не полишало мене. Чому він так дивно реагував? Наче в його очах майнула тінь... ревнощів? Ні, я просто вигадала.

В кабінеті панувала напружена тиша. Богдан стояв біля вікна, спиною до мене, але одразу ж повернувся, щойно я увійшла.

— Ви вже готові обговорити звіт? — його голос був рівний, але в тоні звучала нотка відчуження.

— Так, звісно, — я присіла напроти нього, витягла папери. Сподівалася, що коротка ділова розмова розвіє напругу, яка витала у повітрі, але, схоже, вона тільки посилювалася.

Коли я почала пояснювати дані, Богдан слухав уважно, однак його погляд був ніби десь далеко. Я намагалася зосередитися на цифрах і графіках, але кожне слово відчувалося, як крок у невідомість. Його холодна постава, схоже, приховувала не лише байдужість, а й щось глибше, якусь боротьбу, з якою він не міг впоратися.

— Ваші показники вражають, — нарешті мовив він, але в його голосі знову відчувалася та ж відстороненість. — Проте слід звернути увагу на деякі нюанси.

Я кивнула, намагаючись вникнути в його зауваження. Проте думки про квіти і загадкового шанувальника не давали мені спокою. І тут я згадала про Мішу і його запрошення на каву. А якщо це він? Та ні, не може бути! Міша — просто хороший друг. Але раптом щось у його погляді, його усмішці… Я відчувала, що маю з ним поговорити, щоб прояснити ситуацію.

— Мар’яно Дмитрівно! — раптом пролунав голос Богдана, змушуючи мене повернутися до реальності.

— Так, — відповіла я, відриваючи погляд від документів.

— Я бачу, ваш таємний шанувальник починає відволікати вас від роботи, — зауважив він, з легким підтекстом і в той же час м’якою усмішкою, яка явно не відповідала його попередньому настрою.

— Я не… — спробувала заперечити, але він перервав мене.

— Не заперечуйте, — сказав він, хитро піднявши брови. — Квіти на столі не дають вам спокою, і це цілком зрозуміло. Але давайте зосередимося на справі.

Після обговорення звіту я вийшла з кабінету. А коли всі пішли на обідню перерву, скористалася моментом, щоб покласти мій солодкий подаруночок на стіл секретарки. Я впевнено поставила коробку з цукерками на видне місце, сподіваючись, що її вміст викличе потрібну реакцію. Як тільки я завершила цю місію, до відділу зайшов Міша. «О боже, він же все бачив.»

— Привіт! Чому ти на обід не йдеш? — запитав він, глянувши на коробку з цукерками, і я відчула, як червоніють щоки.

— Привіт! Іду вже, — поспішила відповісти я, намагаючись зберегти спокій.

— Я так зрозумів, що це ти — та анонімна шанувальниця Богдана, — проговорив він, посміхаючись. — Цікаво, цікаво. Але скажу тобі по правді, Богдана вразив твій подарунок, і здається, він навіть змінюється.

Його слова зацікавили мене, але я намагалася не видавати своїх емоцій. Дивно, як цей простий вчинок може вплинути на таку холодну людину, як Богдан. Я хотіла, щоб Богдан відчував щось більше, але страх перед його незворушністю ще тиснув на мене. Я не була готова визнати свої почуття, не була готова зізнатися, що він — той, хто заполонив мої думки.

— Ходімо на обід, а то в мене ще купа справ, і потрібно шукати цього таємного шанувальника, який надсилає мені квіти і листи, — мовила я, намагаючись розвіяти напругу в розмові.

— Бачу, тут намалюється цілий любовний трикутник, — усміхнувся Міша, грайливо піднявши брови. — Ти даруєш анонімні коробки з цукерками Богдану, а хтось дарує тобі?

Його жарт на секунду вивів мене з рівноваги. Я спробувала усміхнутися, хоча насправді в мені вирував океан емоцій.

— Слухай, можеш мені допомогти? Знайти цього шанувальника? — запитала я, сподіваючись на його підтримку.

— Вибач, але ні, — відповів він, зітхнувши. — У мене й так купа справ з новим проєктом, а ще я допомагаю Богдану з пошуком його батьків. Тож, якби я й хотів, але не можу.

— Батьків? А в Богдана що, не рідні батьки? — запитала я, злегка здивувавшись.

— Розумієш, Богдан лише нещодавно дізнався, що його всиновили, і тепер хоче знайти своє коріння, — пояснив Міша, серйозно дивлячись на мене.

— Це, напевно, дуже важко жити стільки років, вважаючи, що це твої батьки, а насправді ні, — промовила я, уявляючи, як це могло змінити Богдана.

— Добре, годі про це. Давай краще поїмо, а то голодні мізки працюють гірше, ніж повні, — посміхнувся Міша, намагаючись відвернути нашу увагу від тяжких тем.

Я посміхнулася у відповідь, розуміючи, що іноді прості радощі можуть залікувати рани. Сівши за столик, я чекала, поки Міша принесе їжу. Коли він поставив переді мною склянку з соком та тарілку з пюре і котлетою, як у кафе з’явився Богдан. Його холодний погляд ковзнув по нас, і я відчула, як повітря навколо стало напруженим. Він постояв декілька хвилин, а тоді наблизився.

— Ви не проти, якщо я сяду біля вас? — запитав він, стримано посміхнувшись.

— Ні, сідай, друже! — Міша відразу розтопив напругу, повернувшись до мене. — Мар’яно, ти ж не проти?