Читати книгу - "Армагед-дом"

— Далі! Жени!

Похиленою палубою покотилися предмети. Вилізла звідкілясь бляшанка з недопалками, непоспіхом рушила від борту до борту, раз у раз гублячи то пожовані бички, то докурені лише до половини дорожезні сигарети з золотим краєм і відбитком помади на фільтрі. Кого вони тут ловлять, на цьому траулері, подумала Лідка.

Знову з’явився вітер. Лідка зіщулилась, намагаючись загорнутись у плащ без допомоги рук — руки вона досі не наважувалась відірвати від сходів. Генерал стріляв і стріляв, заряджав і стріляв знову, спершу Лідка бачила лише його потилицю, та потім Стужа змінив ракурс стрільби, повернувся до Лідки в профіль, і вона здивувалась.

На його обличчі не було, проти сподівань, ні жорстокості, ні лютої радості. Це було мирне обличчя щасливої людини; розгладились зморшки, зник звичний вишкір, генерал скидався зараз на немолодого клерка, що повернувся зі служби додому й нарешті дістався до улюбленої колекції марок.

Лідка піднялась на кілька сходинок вище.

Ні, море не змінювало колір. Віддалік мерехтіли спини — зграя поспіхом відходила. Певно, дальфіни не були такими ідіотами, якими вважав їх Президент; самогубцями, в усякому разі, вони не були точно.

Серед тих, які пливли геть, не було жодного пораненого. Лідка примружилась. Жодного.

— Дев’ять, — сказав Стужа, опускаючи гвинтівку. — Дев’ять. Приїдемо додому — позначки робитиму. Усього — сто п’ятнадцять. Є що відсвяткувати, Рисючино…

— А м’ясо пропадає, — засмучено сказав той самий немолодий морячок, що наділив Лідку і Рисюка нечистою парусиною. — Гарпуном би — то було б пуття. А так — рибам їжа.

Стужа неприязно зиркнув на дідуся, так, ніби той пропонував закусити черв’яками.

— Дев’ять, — розважливо пробурмотів Рисюк. — Я от сім нарахував. Як їх враховувати, твої трофеї?

Стужа за мить набурмосився, почервонів, напружились жили на товстій шиї:

— Банкірів контролюй і міністрів усяких там… ЦИХ я чую. Я їх сто п’ятнадцять штук поклав у новому циклі, і ТОДІ — штук двадцять глеф. ЦІ теж були глефами — може, людське м’ясо куштували, а ти, — це морячку, — ЇХ жерти намірився?!

Немолодий рибалка бочком-бочком забрався геть і зник у якомусь люку.

— Дев’ять, дев’ять, — заспокійливо закивав Рисюк. — Зрештою, колекція позначок нічим не гірша за колекцію, скажімо, опудал…

— Ти бачив, як глефи людей валять? — майже спокійно спитав генерал.

Траулер розвернувся до берега. Вітер остаточно затих, і тепер у тиші перекочувалась палубою бляшанка з-під недопалків; принц-наступник із відчуженим виглядом спостерігав за чайками, що не знати звідки злетілися до місця полювання.

Лідка навкарачки дісталася до борту, вчепилась за поруччя, і її знудило.

* * *

«…на шкоду боєздатності всього нашого ЦО. Суд цілковито підтвердив вину підсудних: багаторазові зловживання, ігнорування службових обов’язків, організація витоку інформації… Усунуті з посад, які вони обіймали… засуджені на різні терміни тюремного ув’язнення… Полковника Ретельникова М. І., що протягом багатьох років продавав таємні матеріали вітчизняного ЦО аналогічним зарубіжним службам… визнано винним у зраді Батьківщини і засуджено до найвищої міри покарання — розстрілу…»

(Газета «Людина і держава», 24 червня 16-го року 54-го циклу)

* * *

За вікном повільно, невпевнено світлішало небо. Тепер буде легше. Якщо світанок — отже, ніч позаду. Іще трохи — і зійде сонце, але, в принципі, вже зараз можна чалапати на кухню й варити собі каву.

Лідка боком вибралась із-під ковдри. Рисюк тяжко зітхнув, але не прокинувся.

Оживаючи, подавали голос птахи. Спершу боязко, потім усе більш злагоджено; важко повірити, що це не магнітофонний запис. Що тут, у центрі міста, в задушливому адміністративному кварталі, ще лишився хтось, здатний щебетати на світанку.

У сірій ранковій півтемряві вона пройшла у ванну. Поглянула у дзеркало над раковиною, наперед знаючи, що має побачити. Гарячковий блиск в очах, набряклі повіки, сиві волосинки по обидва боки від проділу. Тридцять три роки, ні на рік більше, але й ні на рік менше. Брешуть усі, що косметологія здатна творити дива… На запалений зацькований погляд не накладеш очищувальну маску.

Вона вмилась, на кілька хвилин створивши для себе самої ілюзію бадьорості та свіжості. Пішла на кухню і щільно зачинила за собою двері. Стиха завила кавомолка; Лідка поставила на вогонь мідну, як дзвін, і так само величезну джезву. Ось і все. Зараз залишки безсонної ночі успішно втопляться в густій коричневій рідині. І забудеться «година бика» — роздуми, що приходять, ніби за розкладом, рівно о четвертій ранку. Прекрасний час, зоряна година всіх божевільних.

Лідка усміхнулась. Відсьорбнула з гарячої чашки. Ще; безгучно прочинилися двері. На порозі виник Рисюк, босий, у смугастому до п’ят халаті.

— Доброго ранку, — сказала Лідка.

— Ти здуріла? — спитав він буркотливо. — Так рано…

— Рання пташка росу п’є. Хочеш кави?

Голова адміністрації насупився, ніби йому пропонували щонайменше миш’яку. Легковажний Лідчин тон не міг увести Рисюка в оману. Іноді, у хвилини відчаю, їй здавалось, що Рисюка взагалі неможливо обдурити.

— Що сталось, Лідо?

— Нічого.

— А конкретніше?

Лідка закинула ноги на табурет:

— Ні-чо-го.

Рисюк мовчки чекав. Вона скривилась, як від лимона:

— Два дні тому телефонував Слава.

— Який Слава? — спитав Рисюк після паузи.

— Слава Зарудний, — сказала Лідка, нервово засміявшись. — Ти вже забув, хто це?

Рисюк засунув руки в кишені халата. Помовчав. Усміхнувся:

— Панікує?

Лідка насупила брови:

— Як ти сказав?

— Слава панікує? Йому зробилося тісно в одній коробці з Верверовим? Він чогось боїться?

Лідка пожувала губами. Відвернулась, тихо спитала, дивлячись у вікно:

— Хто влаштував цю дику чистку в ЦО?

Рисюк мовчав.

— Хто влаштував цю довгу показову розправу? Кому завадив Ретельников, сімдесятип’ятирічний дід?!

За вікном сходило сонце.

Микола Іванович. Попільничка в коробочці з-під аспірину. Пташиний послід на вологій весняній лавці.

— До чого тут Слава? — м’яко спитав Рисюк. — Його не зачеплять за будь-яких обставин. Він — Зарудний, а це табу…

— Ігоре, ти розумієш, що відбувається? — стомлено спитала Лідка.

Рисюк терпляче кивнув:

— Ти не спиш і нервуєшся. Тобі здається, що відбувається щось надзвичайне. Нічого подібного — розбори в структурах були й раніше, тільки ти нічого про це не знала.

— У таких масштабах — не було, — сказала Лідка крізь зуби.

Рисюк знову кивнув:

— Так, можливо, тепер усі ігри ведуться по-справжньому, але ж за три роки буде мрига, Лідо. Старе ЦО — розжерта організація, що втратила боєздатність. Стара держава — банда хабарників і крадіїв…

Він спіймав її за плечі й обережно, ніби важку вазу, зняв зі стільця. Притяг до себе.

— …А нова держава проросте крізь рештки старої, як травичка…

— …крізь труп… — вставила вона крізь зуби.

— Ну що за натуралізм, — Рисюк ворухнув плечима, халат упав до його ніг, Лідчина щока притиснулася до