Читати книгу - "Армагед-дом"

— Відпусти, — сказала вона тихо.

— Так, — відгукнувся він печально. — Саме так силові структури чинять із народом, що їм довірився… для його ж добра.

Лідчині капці лишились на кухні. Босі ступні не торкались підлоги; Рисюк ніс її урочисто й разом із тим недбало, як мисливець несе добуте м’ясо.

— Ігоре, я справді не хочу. Я не кокетую. Відпусти.

— …А держава не існує без примусу. Особливо напередодні апокаліпсису. Вибач, що я кажу банальності…

Лідка намацала підлогу під ногами, спробувала звільнитись, але Рисюк провів грамотну підсічку й поклав її на волохатий килим посеред спальні.

— Ігоре, ти здурів?!

— Заняття політикою погано на тебе вплинули. Ти стала дратівливою, втратила смак до життя… — блокувавши її зап’ясток однією рукою, він спритно стягував із неї білизну. — У той час як наближаються справжні потрясіння, попереду величезна робота, перебудова всієї суспільної свідомості під модель нового апокаліпсису, заруднівську модель, Ворота для всіх, люди не кури, щоб топтати одне одного, жодної безглуздої смерті, встигнуть усі…

Вона сіпнулась. Він дужче стиснув її зап’ястки.

— Ігоре, — сказала вона в нависле над нею обличчя. — Якщо ти… я піду просто сьогодні, і назавжди, зрозумів?!

Рисюк повагався. Зупинився, завмер, не поспішаючи випускати Лідку, уважно розглядаючи її — спершу розкидане на килимі волосся, потім груди, потім нарешті очі.

— …Людство, що поспішає до Воріт, схоже на амебу. Найпростішу істоту. Реалізуючи інстинкт самозбереження, воно реагує лише на елементарні подразники. Навіть якщо хтось зможе зберегти в цьому натовпі тверезу голову і людську подобу — він усе одно не зможе нічого змінити, лишаючись у пригніченій меншості, пригніченій і придавленій. Найгуманніше, що може зробити цей сміливець, — дати затоптати себе, щоб самому не топтати інших… Лідо, а чому ти така впевнена, що я злякаюсь?

Вона не знайшла, що сказати. Голова адміністрації досі підносився над нею, придавивши своєю масою, не дозволяючи вдихнути.

— Куди ти підеш? Що, Слава Зарудний покликав тебе назад? Перекинувшись до Верверова, ти стала б цінним козирем. Ти писала б нариси про звичаї, що панують у близьких до Президента колах, ти розповіла б лише про те, що бачила на власні очі, і Верверов із його ідеєю негайного імпічменту отримав би дрівцят у своє вогнище… Нічого, що я так красиво висловлююсь?

Лідка мовчала, зціпивши зуби.

— Це Верверов повернув Славкові з мамою їхню квартиру? Це Верверов першим згадав про заслуги Зарудного перед суспільством? Це на його гроші видали перше зібрання творів? Це Верверов розумна, інтелігентна людина, на противагу солдафону Стужі, яким до того ж спритно маніпулює мерзотник Рисюк?

Лідка мовчала. Ігор наліг на неї дужче, його обличчя опинилося за сантиметр від Лідчиних запалених очей:

— Це Верверов замовив Зарудного Андрія. Це він його прибрав, Лідо. Я знаю точно… А тепер думай!

Лідка скрикнула. Рисюк часом був із нею наполегливим і безцеремонним, але ніколи ще не був таким грубим.

Лідці снились пожежі.

Багатоповерхові будівлі, охоплені полум’ям. Спершу густий дим, що виривається з вікон на перших поверхах, потім язики полум’я, потім ревіння вогненного пекла, чорні балки, падіння стін, закіптюжені кістяки й дим над горами руїн. Будинок за будинком, реальні будинки, знайомі будинки, ціле місто, люди, що біжать і ридають…

Потім вона прокинулась уві сні, усвідомила своє жахіття і з полегшенням зітхнула. Уві сні встала, підійшла до вікна й побачила — скільки сягало око — багатоповерхівки, багатоповерхівки, і за кожною третьою вітер тягне шлейф масного диму…

Вона прокинулася знову, точніше, спробувала прокинутись, і, балансуючи на межі страшного сну, подумала, що все це не на добре. Що пожежі уві сні обіцяють неприємності в реальному житті, і як добре все-таки — її будинок так і не згорів, горіли ті, що поруч, а її — лишився неторканим…

Ну, досить, сказала вона собі й прокинулась остаточно. Стукотів годинник; дотримуючись перевіреного правила, Лідка перевернулась на інший бік: «Куди ніч — туди й сон». Більше жодних пожеж, ні-ні.

Їй наснилась чи то презентація незрозуміло чого, чи то мітинг незрозуміло з якої нагоди. Вона стояла на помості, розчепурена, оточена кільцем мікрофонів, і репортери з солодкими обличчями, і репортери зі злостивими обличчями, і юрми людей із найрізноманітнішими обличчями чекали, щоб вона сказала підготовану промову, а Лідка не могла вимовити жодного слова. Іще відкриваючи рота, вона пам’ятала свій текст від початку й до кінця, але, вже набравши в груди повітря, зрозуміла раптом, що жодного слова не лишилося в пам’яті, вона не пам’ятала навіть, із якої нагоди збіговисько, і хто ці люди, і чого від неї чекають…

Вона прокинулася знову — в холодному поту. За вікном було хоч в око стрель. Четверта ранку.

Брат Пашко сидів на підвіконні й метляв ногами в начищених до блиску чорних черевиках. У ліцей тепер пускають лише в чорних, і якщо не начищені — завертають із порога.

Минулого вівторка й Пашка теж завернули, він не став впадати у відчай і пішов пити каву в якусь забігайлівку, де його й знайшов патруль комітету з освіти, що проводив операцію «Урок». Пашкові довелося пережити чимало неприємних хвилин, директорці ліцею — теж. Відтепер нечупар у нечищених черевиках відправляли мити ліцейські туалети, а Пашу не витурили з ліцею лише тому, що він доводився рідним братом Лідії Зарудній, засновниці «Дитячого культурного фонду». Однак попередили Пашу, що у разі подальшого порушення дисципліни, хоч би якого незначного, його не врятують ніякі родичі.

А сусідка Оля з четвертого поверху взагалі вклепалась в історію. Прогуляла в школі три дні, а мама її, тьотя Свєта, написала записку, що, мовляв, Оля хворіла і лежала з температурою. То що ти думаєш? Не повірили записці, спитали у дівчат, а ті донесли, що в ці дні бачили Ольку на вулиці. Тьоті Свєті написали на роботу, вліпили їй догану з занесенням, а Ольку поставили на облік, звісно, не лише за цей випадок, вони давно на неї зуб гострили, Олька ходить бліда, уроки вчить із ранку до вечора й до районного інспектора щомісяця — відзначатись…

— Із занесенням куди? — спитала Лідка дещо запізно.

— Що — куди? — не зрозумів Паша.

— Догану з занесенням куди? — повторила Лідка терпляче.

— В особову справу, — здивовано відповів Паша. — А ти що подумала?

— Нічого я не подумала, — сказала Лідка.

Пашкові було чотирнадцять років. За останні півроку він трансформувався з прищавого підлітка в досить пристойного, навіть гарного юнака з тонкими рисами обличчя й темною смужкою вусів над верхньою губою. І довгий зробився