Читати книгу - "Нарис загальної історії"

яка їм належить, на відміну від ситуації в Європі, де збирач податків знаходиться за межами сільської громади та може захищатися, приховуючи вироблене. Ця перша ланка ланцюга має й сама зобов’язання щодо вищої ланки, яка теж повинна ділитися частиною виручки, і т.д. Здійснюється каскад дільби, починаючи з села і закінчуючи імператором, якщо він є. Стрижка народу тотальна, але в Індії вона досягла крайньої радикальності через відсутність сільської спільноти та присутність стригалів на місці. Чорні злидні індійського народу — це його давній стан, нічим не пов’язаний з природою, людьми, з релігією, а тільки з морфологією. Конфлікти можуть також вибухати між громадами і між царствами, але їх провокують, проводять і здійснюють домінантними «джаті» кожної політії. Народу це майже або зовсім не стосується. Відсутність сільської спільноти виключає мобілізацію села і мобілізацію по спіралі інших сіл: історична хроніка не залишила жодної згадки про селянські війни. Народні шари сегментовано в «джаті», кожна з яких замкнена на самій собі. Індійське суспільство було найбільш чуже будь-якій «класовій свідомості» і ще більше далеке від будь-якої «класової боротьби». Домінантна «джаті» на селі й у громаді немає нічого спільного з укоріненою й міцною аристократією. Це група, яка об’єднала засоби для успішного завоювання тимчасової владної позиції та яка змінюється під час перерозподілу економічних і політичних можливостей. Її укорінення неглибоке, і це перешкоджає утворенню зв’язків клієнтарності й вірності між елітою й народом.

В Індії, як і всюди, почуття упослідження, сподівання, розчарування, протести обов’язково виникали з огляду на людську природу та умови людського існування, переведені в це культурне середовище. Як усе це могло виражатися? Очевидно, мали існувати два основних способи. Один із них був знайдений у релігійному укладі й виявлявся в нескінченному народженні незліченних сект. Другий проявлявся у брутальному й різкому спалахові між групами равноцінного значення, між «джаті» або групами «джаті». Цей спосіб відповідав розрядці соціальної енергії, яка могла сягати дуже великого насильства, але була мало здатна змінити будь-що, оскільки в учасників не було потрібних можливостей. Такі розрядки сприяли радше безкінечному відтворенню одного й того самого, даючи змогу людям висловлювати своє почуття упослідження. Історію на індійському субконтиненті творила не соціальна боротьба.

Індійський варіант указує на дуже визначний приклад докорінного роз’єднання між морфологією та політією. З одного боку, індійське суспільство здатне вічно відтворюватися, стихійно всотувати всі зміни, належним чином забезпечувати всі соціальні функції, безкінечно зберігати свою зв’язність і єдність, жодного разу не вдаючись до створення політії чи спеціалізованих політичних органів. З іншого боку, такі політії й органи таки існують, але перші з них весь час змінюються та підпадають під вплив конвективного руху з різною довжиною хвилі, а другі невпинно міняють своїх керівників з огляду на інвазії та ресурси, які можуть мобілізувати ті чи ті. Цей конвективний рух і чергування відбуваються в майже сталих межах, які вміщують у себе весь субконтинент як одиницю з чотирма рівнями. Найлока-льніший і найстабільніший за своїм визначенням рівень — це громада, яка виглядає цеглиною в індійському домі та середовищем, де функціонують більшість «джаті». Вище — менш стабільні князівства сперечаються між собою за контроль над громадами. Те чи те князівство завойовує та утворює на певний час царство. І нарешті, у рідкісних випадках певне царство чи завойовник домагається об’єднання всього ареалу в імперії. Історія донесла до нас чотири приклади імперіалізації — всі ефемерні — або п’ять, якщо включити англійську колонізацію.

Можна обстоювати тезу, яка виходить з неспроможності та плинності політій як з проблеми соціальної єдності, що постала перед індійським суспільством у те півтисячоліття, що тягнеться від розпаду імперії Маур’я наприкінці ІІІст. до н.е. і до імперії Гуптів у ІІІ ст. н.е. і яка вбачає в системі «джаті» елегантне й ефективне розв’язання, змайстроване з тубільних, інколи дуже давніх елементів. Наведена теза слушна, але залишається гіпотетичною через майже цілковиту відсутність історичних свідчень. Індія та брахмани створили свідомо антиісторичну цивілізацію, на відміну від Китаю з його освіченими людьми, які ставилися до історичних книг як до класичних засновників Традиції.

Римський варіант

Система, винайдена й прийнята Римською імперією, вводить нас у світ, в якому китайцям і індійцям було б так само важко орієнтуватися, як римлянам у Китаї чи в Індії. На стадії розвитку традиційної історії, коли вже утворилися максимальні культурні ареали і відбувається їхнє політичне об’єднання, культурне видоутворення природного людського виду досягло такого вираженого ступеня виділення, який уже не можна було перевищити. Людство мало дві чи три тисячі років, щоб дізнатися на власному яскравому досвіді про своє можливе розмаїття, перш ніж розпочати нині жити в стані можливої єдності в різноманітності. Але досвіду різноманітності сторони, так би мовити, не мали, якщо не рахувати греків, які підтримували реальні контакти з Передньою Азією та більш ніж епізодичні контакти з Індією. Різноманітність існує тільки для історика й соціолога, а вони можуть ухопити її в її об’єктивності тільки з точки зору людської єдності. Палеолітичне й неолітичне поле стають об’єктами сприйняття та вивчення тільки в сучасному полі.

Найкоротшим визначенням морфології, прийнятої Римською імперією, може бути таке: міські ігрові поліси. Поліс — базова функціональна одиниця, аналог китайського місцевого ринку з його двома десятками сіл та індійської громади, яка слугує границями для «джаті» й для сіл, де мешкають їхні сегменти. Поліси — це морфологічна схема, яка дуже далеко виходить за межі римського прикладу. Сільські поліси існують на всіх континентах і в усіх культурних контекстах. Поліс визначається ні міськими й ні сільськими рисами, а тим, що це — невелика і центрована спільнота. Центром у більшості випадків є село, а в деяких умовах — місто, але для центра більше важить його центральність, ніж матеріальний прояв. Місто-держава Спарта мала центр, але він складався з чотирьох селищ і святилища. Центр має психічну та ідеологічну реальність у тому сенсі, що члени поселення відчувають себе немовби злютованими в ядро потужною силою або немовби електронами, що скупчилися хмаркою навколо ядра і де вони можуть проводити міфічні та релігійні дійства, якими висловлюється й виражається це відчуття. Ці утворення невеликі: кількасот мешканців у сільському полісі та кілька тисяч у міському. Афіни з їхніми тридцятьма тисячами