Читати книгу - "Нарис загальної історії"

громадян і чотирмастами тисячами жителів уважалися величезними. Грецькі філософи висували оптимальну цифру в п’ять чи шість тисяч і мали рацію з морфологічного погляду на поліс, але вони помилково плутали поліс і політію. Цього було важко уникнути, адже ці центровані утворення є також і крім того політіями, причому такими, що саме й відповідають їхній концепції: утворення, придатні для прагнення миру й справедливості між їхніми членами та які функціонують як групи стосовно зовнішнього простору і на трансполітійних просторах, через що вони постійно наражалися на ризик війни. Коли Аристотель проголошував своє знамените: «Людина — це політична тварина», він, очевидно, мав на увазі, що людський рід природно живе «політією», але як грецькому громадянинові йому важко було усвідомити, що жити «політією» не одне й те саме, що жити «полісом».

Складові одиниці й дієвці маленького, центрованого і суверенного полісу — це не окремі люди й не роди, а «доми» — життєві одиниці, зосереджені навколо сім’ї та самоврядні, різних розмірів, глава яких бере участь у керуванні спільними справами. Розмір домів залежить від їхнього місця в соціальній стратифікації. Для народу розмір дому найчастіше зводиться до сім’ї. В елітних колах він включає родичів, слуг і клієнтуру і може стати дуже потужним і впливовим. Самоврядування дому й участь його глави у спільних справах дають підґрунтя і підтримують чітку, зрозумілу і практичну відмінність між приватним і публічним. Участь у спільних справах і керування публічною сферою залежать від критерію, за яким обирають відповідних глав домів. Якщо в деяких родах еліти критерієм є походження, то режим буде аристократичним. Якщо критерієм є багатство, режим буде олігархічним. У разі, коли усіх глав домів обирають, режим є демократичним. Але постає запитання: їх обирають як кого і для чого? За критеріями обирають громадян, тобто політичних дієвців як вмістилище і джерело всіх владних відносин і всіх рішень щодо покори. Коли їхня невелика кількість, яка ще зменшується, якщо за критеріями обирають тільки аристократів й багатіїв, надає технічну можливість громадянам особисто порядкувати публічними справами, виникає те, що зазвичай називають прямою демократією — на відміну або на противагу демократії представницькій. У представницькій демократії громадяни делегують компетентних осіб для керування публічними справами замість них і під їхнім контролем. У прямій демократії громадяни керують самі. Фактично пряма демократія в цьому розумінні існує лише в стадах і в найдавніших племенах. У полісах населення та кількість справ уже такі, що вони потребують делегування влади. Навіть у Афінах усі громадяни не належали разом до корпусу стратегів, не кожний із них міг стати стратегом: громадяни вважали розсудливішим обирати стратегів, здатних вигравати битви й війни!

Під кутом зору цих простих відмінностей і визначень повністю прояснюється історична реальність, в якій підкреслюються дві характерні риси полісів. Одна з них — однорідність політичного простору та неістотність відмінностей між центром і периферією. Оскільки центр має концептуальну реальність і втілюється в главах домів, він є всюди, де знаходяться глави домів. Немає жодного політичного значення, мешкають вони на селі, у місті чи в сільській місцевості, селяни вони чи міщани, проводять вони час в своїх сільських чи в міських садибах. Громадянин є громадянином, і якщо критерій відбору громадян загальний, то селянин такий самий громадянин, як і пастух, моряк, ремісник чи вчитель філософії. Друга риса — це непереборне прагнення до аристократичного, а надто до олігархічного режиму, з огляду на те, що аристократів небагато. Це олігархічний режим у класичному розумінні: глави багатих домів є центром влади і делеганта-ми. Він також олігархічний і в вузькішому розумінні, коли уповноважені, обрані делегантами, відбираються з одного й того самого розсадника, тобто з іще тіснішого розсадника. У полісах, де був відомий демократичніший критерій добору, часто помітно, що народні збори перестають відігравати активну роль, ба навіть зникають, хоча причина цього не узурпація влади багатими. Народ неначе втрачає інтерес до публічних справ і залюбки полишає їх на багатих, а їм уже належить правильно їх вести під страхом народних заворушень, якщо справи вестимуться погано. Для пояснення домінантної тенденції до олігархічного режиму в полісах можна припустити наявність стихійного розрахунку в народу й в еліти, коли народ уважає, що виконання публічних обов’язків має надмірну ціну для скромних статків, а еліта гадає, що їй така ціна під силу і що вона може бути вигідним вкладенням капіталу з точки зору влади, авторитету та багатства. Для народу ця угода не є обманом з тієї вирішальної причини, що в таких малесеньких спільнотах вартість об’єднання нульова і він може справляти постійний тиск на еліту, аби вона добре керувала державою. Загалом і як підсумок можна зазначити, що поліс — це маленька суверенна республіка, де вододіл між публічним і приватним ясний і поважаний і де публічні справи доручають переважно соціальній еліті.

У романському варіанті такими полісами є міста. Ототожнення міста з полісом було для римлян само собою зрозумілим, як і для більшості середземноморських країн. Точнісінько так само до цього ставилися фінікійці, греки, етруски, латиняни. Чому така очевидність? Найпростіше і найпереконливіше шукати її в Передній Азії, де місто — це звичайна модель життя людей у суспільстві, відома вже тисячоліття, і де дуже вірогідно урбанізація передувала рільництву. Середземноморські поліси оточені аграрними економіками, і це пропонує їм лише два виходи. Або вони стають торговими містами і включаються як проміжні пункти до мереж товарообміну: довершений приклад цього — фінікійці. Або ж вони стають містами-рантьє, соціальними просторами, де витрачаються доходи, отримані від володіння землею; у такому разі їх заселяє соціальна еліта та ті, хто їй слугують.

Грецький варіант полісу-міста-рантьє надає йому вираженого ігрового характеру. Гарне життя — це, коли мешкаєш у місті, і в цьому житті чергуються війна, керування спільними справами та розваги в широкому діапазоні. Це — типово аристократичне визначення гарного життя. Фактично, грецькі поселення завоювали й заселили в другій половині III тисячоліття індоєвропейці. Саме племінні групи, навернуті в спосіб життя поселенням, були носіями мікенської культури, а згодом — після століть кризи та недокументова-ного мороку в XII-VIII ст. до н.е. — культури грецької. Аристократичний дух просотав грецькі міста-держави до такого ступеня, що демократизацію давнього періоду — тобто поширення активного громадянства на народні доми — слід розглядати як аристократизацію народу, а не як плебеїзацію правлячої еліти на кшталт сучасної демократизації.

Визначений у такий спосіб